Подорож собаки. Брюс Кэмерон

дітей, які мешкали на Фермі за всі ці роки. Я глибоко вдихнув, пригадавши, як бігав крізь літню траву й пірнав у товщу зимового снігу.

      Однак, попри чарівні запахи, тут не було нічого, що хотілося б з’їсти.

      За деякий час я почув легко розпізнаваний звук – під’їхала машина Ганни. Клацнувши, горішні двері відчинилися.

      – Дружку! До мене негайно! – гримнула на мене Ґлорія.

      Я поквапився до сходів, але спіткнувся в темряві, і біль, гострий і глибокий, пронизав мою задню ліву лапу. Я зупинився, дивлячись знизу вгору на Ґлорію, яка стояла в рамці світла відчинених дверей. Хотів почути від неї, що все гаразд, чим би не був той щойно відчутий біль.

      – Я сказала: до мене! – промовила вона гучніше.

      Я трохи заскиглив, ступивши на першу сходинку, але знав, що мушу робити так, як вона каже. Переніс вагу з хворої лапи, і це начебто допомогло.

      – То ти йдеш? – Ґлорія зробила два кроки вниз і потяглася до мене.

      Я не надто прагнув відчути її руку на своєму хутрі й знав, що вона чомусь злиться на мене, тож спробував ухилитися.

      – Агов? – гукнула Ганна, і її голос луною рознісся нагорі.

      Я пришвидшив хід, і лапі стало трохи легше. Ґлорія обернулася, і ми разом увійшли на кухню.

      – Ґлоріє? – промовила Ганна. Вона опустила паперові пакети, коли я підійшов до неї, махаючи хвостом. – Де Клеріті?

      – Я нарешті вклала її поспати.

      – Що ти робила в льосі?

      – Я… я шукала вино.

      – Справді? Там, унизу? – Ганна опустила руку, і я обнюхав її, відчуваючи запах чогось солодкого. Я так радів, що жінка вдома.

      – Ну, я гадала, це винний льох.

      – А. Ні, думаю, у нас є трохи в шафці під тостером.

      Ганна подивилася на мене, і я махнув хвостом.

      – Дружку? Ти кульгаєш?

      Я сів. Ганна відступила на кілька кроків і покликала мене. Я підійшов до неї.

      – Тобі не здається, що він кульгає? – спитала Ганна.

      – Звідки мені знати? – відгукнулася Ґлорія. – Я тямлю в дітях, а не в собаках.

      – Дружку? Ти поранив лапу?

      Я замахав хвостом, щиро задоволений її увагою. Ганна нахилилася й поцілувала мене між очей, а я лизнув її у відповідь. Вона підійшла до кухонної поверхні.

      – Ой, ти не захотіла коржиків? – спитала.

      – Мені не можна коржиків, – зневажливо відгукнулася Ґлорія.

      Я ще ніколи не чув, щоб слово «коржики» промовляли з такою неприязню.

      Ганна нічого не відповіла, але я чув її легке зітхання, коли вона почала викладати речі, принесені додому в пакетах. Іноді жінка привозила кісточку, але я за запахом чув, що сьогодні Ганні не вдалося її знайти. І все ж я пильно стежив за нею на випадок, якщо помилився.

      – І я не хочу, щоб Клеріті їх їла, – за хвилину додала Ґлорія. – Вона вже й без того гладка.

      Ганна розсміялася, а тоді замовкла.

      – Ти це серйозно?

      – Авжеж, серйозно.

      За мить Ганна знов обернулася до пакетів із харчами.

      – Гаразд,