Подорож собаки. Брюс Кэмерон

її ім’я, я подивився на маленькі ніжки Клеріті – єдину її частину, яку бачив з-під столу. Вона хвицала ними, як завжди, коли мусила їсти свій бридкий обід. Коли Ґлорія годувала її, Клеріті совалася й крутилася на стільці.

      – Водночас я знаю, що ти сподіваєшся повернутися до своєї співочої кар’єри, – продовжувала Ганна.

      – Ну, так, у цьому народження дитини не надто допомогло. Я досі не позбулася набраної тоді ваги.

      – Ось чому я подумала: що, як Клеріті залишиться тут?

      Повисла довга тиша. Коли Ґлорія заговорила знову, її голос був дуже тихим:

      – Що ви маєте на увазі?

      – Речел повернеться до міста наступного тижня, а коли почнеться навчальний рік, Сінді буде вільна щодня о четвертій. З нами й усіма її двоюрідними братами й сестрами Клеріті отримала б багато уваги, а ти мала б шанс займатися своїм співом. І, як я вже казала, ти можеш у будь-який час пожити в мене, місця в нас удосталь. Ти мала б скільки завгодно свободи.

      – То он воно про що йдеться, – сказала Ґлорія.

      – Перепрошую?

      – А я гадала: запрошуєте мене сюди, кажете, що я можу жити, скільки хочу… Тепер знаю. Отже, Клеріті житиме з вами? А потім що?

      – Не впевнена, що розумію твої натяки, Ґлоріє.

      – А потім Генрі подасть у суд на припинення виплати аліментів, і я залишуся ні з чим.

      – Що? Ні, це останнє, про що…

      – Я знаю: кожен у вашій родині вважає, що я намагаюся хитрістю одружити на собі Генрі, але в мене безліч знайомих чоловіків, у яких справи йдуть пречудово. Мені немає потреби ні з ким хитрувати.

      – Ні, Ґлоріє, ніхто такого не казав.

      Ґлорія ривком підвелася.

      – Я знала. Знала, що слід чекати чогось такого. Усі були такі приязні.

      Я відчував, як від неї віє злістю, і переконався, що перебуваю на достатній відстані від її ніг. Раптом стілець Клеріті заходив ходором, і її маленькі ніжки зникли в повітрі.

      – Я збираю речі. Ми їдемо.

      – Ґлоріє!

      Я чув, як занила Клеріті, коли Ґлорія затупотіла сходами нагору. Клеріті рідко плакала – останній випадок, що я міг пригадати, стався, коли вона повзала в саду й зірвала з куща зелений овоч, такий терпкий, що мої очі засльозилися сильніше, ніж від пальців Ґлорії. Хоч я чітко розумів, що цього нікому не слід їсти, Клеріті запхала знахідку до рота й почала жувати. Коли це сталося, на її обличчі проступив справжній подив, і вона заплакала, зовсім як тепер – частково від потрясіння, частково від болю, частково від гніву.

      Ганна теж заплакала, коли Ґлорія та Клеріті поїхали. Я намагався втішити її, як міг, поклавши голову їй на коліна. Упевнений, що це допомогло, хоча вона почувалася дуже сумною, коли засинала у своєму ліжку.

      Насправді я не зрозумів, що сталося, окрім того, що Ґлорія та Клеріті поїхали, але гадав, що побачу їх обох знову. Люди завжди поверталися на Ферму.

      Тієї ночі я спав на ліжку Ганни, як почав робити невдовзі після смерті Ітана. Якийсь час жінка обіймала мене уві сні й іноді в такі миті плакала теж. Я знав чому: