Ольга. Бернхард Шлинк

тугу дня. Він був похмурий, сонце кидало тьмяні промені крізь негусті, але суцільні хмари; зелень дерев та лук і синява Німану втратили свою яскравість. Стояла тиша, жоден пароплав не тарахкотів, гуси не ґелґотіли, не чулося навіть віддалених голосів. Кінь щипав і жував траву, зрідка пофоркуючи, і час від часу чувся плескіт річки.

      Гербертові розповіді не задовольнили Ольгу. Чорношкірі жінки з широкими стегнами не приваблювали німців, гереро живуть примітивно, німців вони ненавидять, але знають, що німці – їхня доля й майбутнє. Там його відштовхували хвороби: малярія, жовтуха і менінгіт, а сподобалися (вона не хотіла знову це чути, та він укотре повторив) просторі землі.

      – Поглянь на той бік. – Тепер Ольга хотіла знати точно. – Хіба це не безкраї простори? Поля й ліси скільки око сягне. Тут не рівнина, але погляд легко оминає невисокі пагорби. Ти бачиш аж до обрію, але там, на півдні, теж є обрій.

      – Ліворуч від пагорба лежить село, за пагорбом – ще одне, ось те вістря – вершечок церковної дзвіниці, а якщо півгодини їхати за течією, можна побачити міст королеви Луїзи. По всіх усюдах люди.

      – То це через людей тут немає…

      – Так, через людей тут немає безкраїх просторів.

      – А що ти маєш проти людей? Без них нічого б не було.

      – Я не маю нічого проти людей. Але вони не мусять бути по всіх усюдах. Я не можу пояснити тобі це краще.

      Герберт розгнівався, чи то на її запитання, чи то на власну неспроможність краще пояснити свої думки; він і сам не був певен. Почувався загнаним у кут.

      Ользі подобалося, коли хлопець не міг чогось зрозуміти, пояснити чи висловити. Він був сильним, не дозволяв себе залякати чи перебороти, і саме про такого чоловіка вона мріяла. Водночас їй хотілося не лише захоплюватися своїм чоловіком, але й перевершувати його в чомусь. Утім, йому не обов’язково було про це знати і точно не слід було через це гніватися.

      – Коли я бачила, як ти біжиш, мені завжди здавалося, наче ти можеш бігти невпинно. Для мене ти – це безкраїй простір. – Вона поклала голову йому на плече. – Ти ще бігаєш?

      – Там не бігав. А тепер, у Берліні, я вставав о п’ятій ранку і бігав у Тірґартені21. Окрім мене, там було кілька вершників. – Герберт обійняв дівчину і пригорнув її до себе так, що вони опинилися одне навпроти одного, очі в очі. – За два роки у мене не було жодної іншої жінки, ані білої, ані чорної. Я… залишаючись на самоті… я нечасто залишався на самоті… тоді я думав лише про тебе. Я хочу тебе, і поговорю з батьками.

      16

      Він пробув удома тиждень. Вони не могли жити разом ані в селі, ані в тільзитському готелі, проте було літо і канікули, був ліс і луки. Наше кохання – кохання лісів і лук, – сміялися вони.

      В останній день вони навідалися до родини з сусіднього села, з якою Ольга заприязнилася. Подвір’я там було маленьким, як усі подвір’я на північ від Німану, і між хатою та стайнями гралися діти, гонорово походжав півень і порпалися кури, гасали свині й поросята і лежали на сонечку

21

Парк у центрі Берліна.