Месія Дюни. Френк Герберт

носі корабля. Коли дісталася тобі божественність, то над цією річчю так званий бог уже не владний.

      Гіркий сміх струснув ним. Відчув, що майбутнє озирається на нього крізь династії, про які він навіть не мріяв. Здалося йому, що суть його буття відлітає, плаче, розповзається в кільцях долі – і лише його ім’я триває.

      – Я був обраний, – сказав. – Можливо, у мить народження… звичайно, ще до того, як я зумів щось із цього приводу сказати. Я був обраний.

      – Зречися цієї обраності, – промовила вона.

      Він обійняв її за плечі.

      – Усьому свій час, кохана. Дай мені ще трохи часу.

      Непролиті сльози пекли йому очі.

      – Ми мусимо повернутися на січ Табр, – сказала Чані. – У цьому кам’яному мішку стає нестерпно.

      Він кивнув, тручись підборіддям об гладеньку тканину хустини, що прикривала її волосся. Заспокійливий пряний запах наповнив йому ніздрі.

      Січ. Пола заполонило древнє слово мови чакобса: місце збору та притулок у небезпечні часи. Пропозиція Чані змусила його із сумом згадати відкриті піски, чисті простори, де ворога можна було побачити здалеку.

      – Племена сподіваються, що Муад’Діб повернеться до них, – промовила вона, підводячи голову, щоб глянути на нього. – Ти належиш нам.

      – Я належу своєму провидінню, – прошепотів він.

      Подумав про джигад, про гени, що змішуються, мандруючи крізь парсеки, і про видіння – воно розповіло йому, як він може з цим покінчити. Чи мусить він сплатити таку ціну? Уся ненависть вивітриться, згасне, як вогонь, – одна головешка за іншою. Але… ох! Ця страхітлива ціна!

      «Я ніколи не хотів бути богом, – подумав він. – Хотів лише зникнути, як діамантова крапля роси, упіймана ранком. Я хотів утекти від ангелів і демонів – сам… принаймні через недогляд».

      – Ми повернемося на січ? – наполягала Чані.

      – Так, – прошепотів він. І подумав: «Я мушу заплатити ціну».

      Глибоко зітхнувши, Чані вклалася позаду нього.

      «Я гайную час», – думав він. І побачив, як обмежують його кордони любові та джигаду. Що таке одне життя, хай яке люблене, порівняно з усіма тими, що їх напевне забере джигад? Чи може одне страждання переважити муку мільйонів?

      – Коханий? – запитливим тоном озвалася Чані.

      Він поклав руку їй на губи.

      «Я сам відступлю, – подумав. – Вирвуся, доки ще маю силу, полечу крізь простори туди, де не знайде мене навіть птах». Думка була марною, і він це знав. Джигад мчатиме вслід за його привидом.

      Що він може відповісти? Як пояснити тим, хто звинувачує його в жорстокій глупоті? Хто може це зрозуміти?

      «Я хотів лише озирнутися й сказати: “Ось! Ось це існування, яке не може мене втримати. Дивіться! Я зникаю! Жодні пута, жодні вигадані людьми сіті не можуть знову мене впіймати. Я зрікаюся своєї релігії! Ця мить моєї слави! Я вільний!”

      Які порожні слова!»

      – Учора під Оборонною Стіною помітили великого хробака, – заговорила Чані. – Казали, понад сотню метрів завдовжки. Такі великі рідко тепер трапляються в цьому регіоні. Гадаю, що їх відлякує вода. Казали, він прийшов, щоб