Месія Дюни. Френк Герберт

в куток кімнати, під світлокулю, і взявся за герметизуючі смужки дистикоста. Підземні боги, як же він утомився! Але це була лише тілесна втома, його мозок далі кипів. Спостереження за звичайною буденною діяльністю сповнило його глибокою заздрістю. Імператор не міг бути причетним до більшої частини цієї безіменної течії життя, але… який же привілей пройти вулицею, не притягуючи загальної уваги! Пройти повз гамірних жебрущих прочан, почути, як фримен лає крамаря: «У тебе вогкі руки!»

      Пол, вислизаючи з дистикоста, усміхнувся цьому спогаду.

      Стояв оголений, у дивній згоді зі своїм світом. Дюна тепер була світом парадоксів – світом обложеним, але й центром влади. Вирішив, що облога – неодмінний фатальний супутник влади. Дивився на зелений килим, відчуваючи під ногами його грубу текстуру.

      Вулиці були по кісточки засипані піском, який вітровії перекинули через Оборонну Стіну. Ноги перехожих розтовкли його на задушливий пил, що забивав фільтри дистикоста. Навіть зараз він чув запах пилу, попри очисні вентилятори на вході до Твердині. Це був запах, сповнений спогадів про пустелю.

      Інші дні… інші небезпеки.

      Порівняно з цими іншими днями небезпека під час його самотніх прогулянок була мінімальною. Але, ввійшовши в дистикост, він увійшов у пустелю. Костюм з усією його апаратурою для відновлення вологості тіла непомітно скерував його думки та змінив рухи на пустельний лад. Він став диким фрименом. Костюм був більше, ніж маскуванням, – робив його чужинцем у власному місті. У дистикості він відмовлявся від безпеки й повертався до давніх бойових звичок. Прочани та міщани проходили повз нього, опустивши очі. Вони розважливо оминали диких. У них було своє уявлення про лик Пустелі – фрименське обличчя, приховане ротоносовими фільтрами дистикоста.

      Насправді існувала лише незначна небезпека, що хтось із колишнього січового життя впізнає його за ходою, запахом чи очима. Таким чином, шанси зустріти ворога були незначними.

      Звук, з яким розчинилися двері, та зблиск світла розвіяли його задуму. Увійшла Чані, несучи на платиновій таці кавовий сервіз. Услід за нею, наче рабині, пливли дві світлокулі, які стрімко зайняли свої позиції: одна зависла в узголів’ї ліжка, друга – біля Чані, щоб присвітити їй під час роботи.

      Чані рухалася з непідвладною часу тендітною силою – така зосереджена, така вразлива. Щось у тому, як вона схилилася над кавовим сервізом, нагадало йому їхні перші дні. Риси її обличчя зосталися темно-ельфійськими, на них, здавалося, не позначилися роки, якщо не зважати на кутики очей без дрібки білизни́ й тоненькі брижики в них. Пустельники-фримени називали ці брижики «стежками на піску».

      Коли підняла кришку з ручкою з гаґарського смарагду, з кавника здійнялася пара. Висновуючи з того, як вона опустила кришку, він зрозумів, що кава ще не готова. Кавник – покрита сріблом фігурка вагітної жінки – потрапив до нього як ганіма, бойова здобич, коли він убив у двобої попереднього власника. Джаміс, от як звався той чоловік… Джаміс. Яке дивне безсмертя дала смерть Джамісові! Чи, може, знаючи про неминучість смерті, Джаміс