Паризький архітектор. Чарльз Белфор

викаже Мане, а Мане викаже Люсьєна. Він просто збожеволів, погодившись допомогти.

      Перед тим як залишити апартаменти на рю Галілі Люсьєн намалював на клаптику паперу всі деталі колони, потім перевернув аркуш і на зворотному боці заходився малювати будівлю фабрики в Шавілі, західному передмісті Парижа.

      Він уявив собі зубчастий дах, крізь який проходило світло, скляні стіни зі сталевим каркасом із кроком в один метр. За кожні десять метрів він додавав цегляну стіну. Вхід – вигнута цегляна стіна – приведе до дверного прорізу, що буде глибоко схований. Можливо, всю споруду слід зробити бетонною, з потужними арками всередині.

      Він усміхнувся і схематично зобразив арки, потім домалював біля кожної опору, щоб збільшити опір іззовні. Він перепробував чотири різні види арок, поки не зупинився на тому, що сподобався йому найбільше.

      У 30-ті роки Люсьєн відвідав у Німеччині фабрику «Фагус», яку спроектував Вальтер Гропіус, і був засліплений її стриманим, без жодних надлишків дизайном. Відтоді Люсьєн завжди хотів спроектувати фабричний комплекс.

      Хоча його мрія здійснилася в найбільш чудернацький спосіб, та це була можливість, якої він шукав. Можливість довести, що у нього справді є талант спроектувати велику важливу споруду.

      Люсьєн спустошив келих і подивився на безлюдну рю Кеплер. Коли він повернувся до Парижа, то зазнав колосального шоку від вигляду сюрреалістичного спустошення. Бульвар Сен-Жермен, рю Ріволі, площа Згоди – все було пустельним.

      Перед війною навіть на рю Кеплер у вечірні години вирував бурхливий потік пішоходів. Люсьєну подобалося неквапом пити вино або каву, роздивлятися перехожих, вишукувати цікаві обличчя й, особливо, спостерігати за гарними жінками. Та зараз Люсьєн дивився за вікно й не бачив на вулиці практично ні душі, й це його засмучувало. Боші висмоктали з його улюбленого Парижа все чудове вуличне життя.

      У Люсьєна раніше не було можливості повоювати з німцями. Ненавидячи їх до глибини душі, він усе ж таки розумів, що навряд чи зможе відзначитися хоробрістю в бою – зброя його неймовірно лякала.

      Французи шанували честь і служіння своїй країні, та Люсьєн уважав подібні переконання вантажем патріотичного кінського гною.

      Але від моменту повернення до Парижа всередині в нього зміцнювалося відчуття, що він – боягуз. Це відчуття ще підкріплював той факт, що зараз у Парижі було так багато жінок і так мало чоловіків – тих, хто зміг уникнути смерті або полону під час окупації. І Люсьєн був серед них.

      Його сусідка, мадам Деор, утратила на війні сина – той намагався зупинити німецький панцирник, але пряме влучення снаряду розірвало бідолаху на шматки. Уже минуло півроку від дня смерті хлопця, а Люсьєн усе ще чув крізь товсті стіни квартири нестримний плач нещасної жінки. В глибині душі він соромився того, що не приносить користі своїй країні. Іноді навіть відчував провину за те, що досі живий.

      Люсьєн знав, що в нього не вистачить мужності приєднатися до Опору. Крім того, він не вірив в успіх цього руху, який створили