Вампір із Сассексу (збірник). Артур Конан Дойл

засміявся:

      – Герцог прийме нас із розпростертими обіймами.

      – А це чому ж?

      – Бо ми повідомимо йому хорошу звістку про його зниклого сина.

      Містер Гейз сіпнувся:

      – Невже знайшли?

      – З Ліверпуля дали знати, що він там. Його ось-ось знайдуть.

      Щось тінню промайнуло цією грубою, зарослою щетиною пикою. Містер Гейз раптом подобрішав.

      – У мене менше причин бажати йому добра, ніж у будь-кого іншого, – кинув він, – бо я служив у нього кучером, а він дуже прикро зі мною вчинив. Постачальник сіна наплів йому про мене сім мішків гречаної вовни, тож мене прогнали, навіть рекомендації не дали. Але я однаково радий, що молодий лорд знайшовся в Ліверпулі. Гаразд, допоможу вам доправити цю добру звістку до Голдернесс-холу.

      – Дякую, – вклонився Голмс. – Але ми спочатку повечеряємо, а потім ви дасте мені свій велосипед.

      – Я його не маю.

      Голмс показав йому соверен.

      – Кажу ж вам, велосипеда немає! Кіньми доїдете.

      – Гаразд, – сказав Голмс. – Нагодуйте нас, а потім ще про це побалакаємо.

      Коли ми залишилися самі в кухні, вимощеній плиткою, нога в Голмса раптом, ні з того ні з сього, перестала боліти. День хилився до вечора. Ми зголодніли й не квапилися вставати з-за столу. Занурений у свої думки, Голмс кілька разів, не перестаючи мовчати, підходив до вікна. Воно виходило на подвір’я, завалене сміттям. В одному його кутку стояла кузня, де працював брудний, замурзаний підліток, в іншому – стайня. Після однієї з таких прогулянок Голмс знову всівся за стіл і раптом схопився, голосно скрикнувши.

      – Є, Ватсоне! Знайшов! – зрадів він. – Тепер усе ясно. Ватсоне, ви бачили відбитки коров’ячих копит сьогодні вранці?

      – Бачив.

      – Де?

      – Та всюди. І на болотах, і біля того місця, де бідолаха Гайдеґґер зустрів свою смерть.

      – Правильно. А тепер, Ватсоне, скажіть, чи багато корів ви помітили?

      – Корів я не бачив.

      – Дивно, Ватсоне! Всюди відбитки коров’ячих копит, а самих корів ніде не видно. Правда, дивно?

      – Так, справді.

      – Тепер, Ватсоне, напружте свою пам’ять і спробуйте уявити, як виглядали ці сліди на стежці.

      – Уявив.

      – Пригадуєте? Іноді вони були такі… – він став розкладати на столі хлібні крихти: – :::: А іноді такі: – :. :. :. :. А подекуди навіть такі: – .:. :.: Згадали?

      – Ні.

      – А я готовий підтвердити це під присягою. Втім, ми ще повернемося туди й перевіримо все на місці. Яким же я був сліпим, що не зробив з цього відповідних висновків!

      – Яких висновків?

      – А ось яких: дивовижні це корови, яких можна пустити й ступою, і клусом, і чвалом! Ще згадаєте моє слово, Ватсоне, такий хитрий прийом не до снаги власнику сільського трактиру! На дворі нікого немає, крім цього хлопчака в кузні. Зробимо вилазку й з’ясуємо, як там справи.

      У напівзруйнованій стайні стояли дві кошлаті, нечищені коняки. Голмс підняв одній із них задню ногу й голосно зареготав:

      – Підкови старі, а підкували зовсім недавно. Підкови старі, а цвяхи новенькі. Це справа