Сестри крові. Юрий Винничук

теж довідалися про козацькі перемоги й збиралися купками та перешіптувалися, радячись, як би то на батьківщину податися. Поляки й собі з литвинами дебатували. Аж врешті на початку вересня 1648 року, коли ми були біля берегів Бретані, корсари попрохали Марка скликати раду. Одні рвалися на поміч козакам, інші – в лави коронного війська, а всі разом – додому. Маркові й самому, вочевидь, забаглося перепочити по безконечних блуканнях морями та океанами, і він погодився. «Стрибог» поплив знову до Ґданська, де корсари вирішили покласти спільну частину грошей до банку, щоб коли-небудь знову спорядити корабель, а я поклалася на волю Господа, все ще вагаючись, чи варто мені потикатися до Львова. Марко переконував мене плисти з ними, і я змушена була розповісти йому свою історію, як помстилася за загибель і зґвалтування сестри. Тепер там мене може чекати лише страта. Ми розпрощалися не без смутку.

      Я теж поклала частину грошей до банку в Гданську, а на питання, хто міг би ще зголоситися по них у випадку… у випадку… тут банкір зам’явся, але я здогадалася, що він має на увазі, і, не довго думаючи, назвала Лукаша Гулевича та Мартина Айрера – хтозна, під яким він іменем далі житиме. Покинувши банк, я попленталася куди очі бачать, уникаючи скупчення людей, хоча гамір, що линув від рибного базару, й запах оселедців не відпускали мене. Я йшла навмання, але якщо бачила у вуличці вози і ятки, чула галас, то оминала і йшла далі, туди, де не було багато людей, а життя буяло на балконах і ґанках у вигляді розвішаних килимів чи лахів, котиків у вікнах і сухеньких зморщених облич літніх людей, аж поки не опинилася на вуличці добре знайомій, тій, де колись побачила самотню панну, яка запрошувала мене до себе. Колишній будинок, що нічим особливим не вирізнявся, перетворився на кам’яницю з трикутними фронтонами, прикрашеними з боків різьбленими квітами, гірляндами, вежами, шпилями й статуями, з кованими залізними ґратами й балюстрадами, що оточували терасу зі столом і лавами, де господарі, мабуть, любили відпочити ввечері за келихом. Я з цікавістю зиркнула убік подвір’я. Там не було нікого. Я постояла хвильку й рушила далі, коли почула, що мене покликали. З вікна визирала та сама панна з великими красивими очима, з пристрасними вустами й буйним хвилястим волоссям попелястої барви.

      – О, я вас знаю, – махала вона рукою, – ви навіть не уявляєте, як я вам вдячна.

      – За що? – здивувалася я.

      – А от зайдіть на хвильку… зайдіть… це не те, що ви думаєте…

      Вона вийшла з кам’яниці, взяла мене за руку, запровадила до вітальні й ледь не силоміць посадила на канапу та гукнула служниці, щоб принесла глінтвейну. Я була настільки здивована, що й не опиралася.

      – Ви ж, либонь, замерзли… – пояснила вона, підкидаючи до коминка дрова.

      Я роззиралася по вітальні, обшитій деревом і з вітражами на вікнах. На столі стояли дві великі порцелянові вази з квітами, на кроснах спочивало гаптування, видно, господиня щойно від нього відірвалася. Я почувалася ніяково, але й господиня, вочевидь, губилася в думках і саме намагалася їх зібрати докупи, коли я її випередила:

      – За