Сестри крові. Юрий Винничук

і нечисленні кораблі та на всіх вітрилах погнали на північ, щоб перечекати в гирлі Полтви військові баталії.

      «Вони гірші бджіл, – нотував Кушевич, який залишився в місті й перебув у ньому всю облогу, – бо ті мають природний інстинкт триматися своїх вуликів без огляду на свою велич і вроду, на пору й обставини».

      Втікачі з пилявецького поля теж воліли не затримуватися, а драпати далі, але міщани зібрали для них гроші, й вони розмістилися по селах під Львовом, обравши собі вільним голосуванням гетьманів. Проте дуже багато вояків оминали Львів і рухалися далі у глиб королівства, одні через те, що боялися гніву за ту велику ганьбу, якої зазнали, втікаючи з табору, інші через те, що комісари не могли їм видати платні. А незабаром з’явилися й головні герої історичної битви – реґіментарі14 королівської армії. Першим прибув підчаший Миколай Остророг, міщани зиркали на нього спідлоба, їм соромно було згадувати власні оплески та маніфестації під час його виїзду до обозу. Тепер це було сумне видовище, він приволікся як убогий слуга, натомлений, почорнілий, без опанчі й без пристойної шапки. Хоч багатієм ніколи не був, а перед походом заліз у борги, надіючись опісля гарних зисків, тепер був геть зруйнованим і пригніченим. У неділю перед полуднем він зібрав військову нараду у Францисканському монастирі, де зійшлося кільканадцять ротмістрів і поручників та до трьохсот жовнірів. Підчаший виголосив жалісливу промову, намагаючись довести, що не він був причиною втечі й поразки, звинувачуючи комісарів та полковників, які не хотіли його слухати, бо кожен чувся великим воєводою. В понеділок 28 вересня він уже писав реляцію до Варшави, так само відкидаючи від себе будь-яку провину, і просив грошей на військо, а що йому ніяково було признатися, що він перший з усіх генералів опинився у Львові, то завершив листа виправданням: «я сюди прибіг сьогодні…» і дату поставив: 28 вересня.

      У неділю вранці прибув також князь Володислав Домінік Заславський та, зустрівши гнівні погляди міщан і вояків, злякався і тихенько, як щур, ушився, вирушивши на захід. Пізніше приїхав львівський староста Адам Гієронім Сенявський з кількома своїми хоругвами. Цей двадцятип’ятирічний молодик утік просто з Бережан, полишивши на волю Божу місто й порожній замок. Причина втечі була доволі поважна, кілька днів тому він з дурної голови звинуватив п’ятнадцять русинів-міщан та двох священиків у зраді й плануванні замаху на себе і свою родину. Жодних доказів не було, нікого з них не допитали, а відразу послали за катом до Львова, і Каспер відсік їм голови. А тут наспіла вістка про пилявецький погром, і Сенявський вирішив, що аж тепер зависла над ним справжня загроза смерті. Так само чкурнув з рідних Бродів коронний хорунжий Александр Конецьпольський, але й він у Львові не затримався, а рушив далі.

      Пополудні з’явилися князь Єремія Вишневецький з київським воєводою Янушем Тишкевичем. Воєводи й високі офіцери недолюблювали князя, зате обоє прибульців тішилися найбільшими симпатіями серед вояків та міщан,

14

Реґіментар – військовий командир.