На лезі клинка. Джо Аберкромби

я впевнена – поки нас захищають такі чоловіки, як ви і мій брат, нам, жіноцтву, нічого турбуватися.

      І вона відвернулась та подріботіла далі доріжкою. Джезалю знову довелось прискоритись, щоб її наздогнати.

      – А то Будинок Творця? – Арді кивнула в бік похмурого обрису велетенської вежі.

      – Так, це він.

      – І туди ніхто не заходить?

      – Ніхто. Принаймні за моє життя такого не траплялось. Міст суворо охороняється.

      Він кинув на вежу похмурий погляд. Тепер йому здавалось дивним, що він ніколи про неї не замислювався. Коли живеш в Аґріонті, на вежу не звертаєш уваги. Просто сприймаєш її як належне.

      – Гадаю, вежу опечатали.

      – Опечатали?

      Арді наблизилась до нього майже впритул. Джезаль озирнувся, але на них не дивились.

      – Хіба не дивно, що ніхто туди не заходить? Хіба це не загадково?

      Він майже відчував, як вона дихає йому у шию.

      – Я маю на увазі, чому би просто не знести двері?

      Джезаль відчув, що йому надзвичайно важко зосередитись, коли Арді так близько. Він задумався на мить, на одну жахливу і захопливу мить, чи вона, бува, не фліртує з ним? Але ж ні, звичайно, ні! Вона ще не звикла до міста, от і все. Проста собі сільська дівчина… хоча вона нахилилася зовсім близько. Якби тільки вона була трохи менш звабливою чи трохи менш впевненою! Якби тільки вона була трохи менш… сестрою Веста!

      Він прокашлявся й окинув оком доріжку, марно сподіваючись знайти, на кого відволіктись. По доріжці йшло кілька людей, але жодного з них він не знав, окрім…

      Чари Арді раптом розсіялись, і Джезаль відчув, як його шкірою забігали мурашки. В їхній бік кульгала, спираючись на палицю, скоцюрблена, надто тепло вдягнена як для такого сонячного дня постать. Чоловік ішов, згорбившись і з кожним кроком наче здригаючись, тому швидші перехожі намагалися оминати його стороною. Джезаль спробував відвести Арді вбік, поки він їх не помітив, але вона вміло вивернулась і попростувала прямо до кульгаючого інквізитора.

      Він звів голову, коли вони наблизились, і його очі зблиснули, впізнаючи Джезаля. У того завмерло серце. Тепер подітись було нікуди.

      – О, капітане Лютар, – дружньо мовив Ґлокта і, присуваючись трохи заблизько, взявся трясти йому руку, – радий вас бачити! Я вражений, що Варуз відпустив вас так рано. Певно, він на схилку літ злагіднів.

      – Лорд-маршал, як і раніше, надзвичайно вимогливий, – огризнувся Джезаль.

      – Сподіваюся, мої практики не завдали вам клопоту того вечора. – Інквізитор сумно похитав головою. – У них нема жодних манер. Жодних манер. Проте у своїй справі вони найкращі! Присягаюся, що в короля не знайдеться ще двох настільки цінних слуг.

      – Гадаю, ми всі, кожен на свій лад, цінні для короля.

      Голос Джезаля прозвучав трохи войовничіше, ніж йому хотілось би, проте якщо Ґлокту це й зачепило, то він того ніяк не виявив.

      – Безперечно. Я, до речі, не впевнений, чи знайомий з вашою подругою.

      – Мабуть, ні. Це…

      – Насправді ми зустрічались, – сказала Арді,