На лезі клинка. Джо Аберкромби

пройняв біль, який був трохи слабшим, ніж мить тому, але він щосекунди дужчав.

      «Спокійно, спокійно, давай без бійок».

      Він почав легенько розтирати всохлу шкіру.

      «Нам нікуди дітися одне від одного, тож нащо мене мучити?»

      – Ви можете дійти до дверей, сер?

      Ґлокта поморщився від смороду, взявся за палицю і повільно, з мукою, звівся на ноги. Він побрів через кімнату і ледь не послизнувся на півдорозі, проте зміг втриматись, що коштувало йому пекучого болю. Він повернув ключ у замку, спершись об стіну, щоб утримати рівновагу, і заледве відімкнув двері.

      Барнам стояв по той бік з витягнутими руками, готовий його зловити.

      «Яка ганьба! Тільки подумати, що мене, Занд дан Ґлокту, найкращого фехтувальника Союзу, мусить цурпелити до ванної стариган, щоб я міг змити власне гівно. Ох і сміються, напевно, зараз усі ті недоумки, котрих я переміг, якщо вони досі мене пам’ятають. Я би теж сміявся, якби не було так боляче».

      Але він перемістив вагу на іншу ногу і вчепився в плечі Барнама без жодних нарікань.

      «Який, зрештою, сенс скаржитись? Краще полегшити собі життя. Наскільки це можливо».

      Ґлокта глибоко вдихнув.

      – Ступай поволі, нога ще не відійшла від сну.

      Вони скакали і спотикалися коридором, який був трохи завузьким для них обох. Здавалося, ніби до ванни була ціла миля.

      «Або більше. Я б радше волів пройти сто миль тоді, ніж дійти до ванної зараз. Але в цьому моє нещастя, еге ж? Назад повернення нема. Ні зараз, ні потім».

      Пара приємно гріла вогку шкіру Ґлокти. З допомогою Барнама, який тримав його під руки, він повільно підняв праву ногу й обережно опустив її у воду.

      «Чорти б його взяли, ну і гаряче».

      Старий слуга допоміг йому закинути іншу ногу і, тримаючи його попід пахви, опускав, мов дитину, доки він не занурився у воду по шию.

      – А-а-а… – Ґлокта розплився у беззубій усмішці. – Гаряче, як у кузні Творця, Барнаме, саме так, як я люблю.

      Тепло розійшлося по нозі, і біль трохи спав.

      «Але не зник. О, ні, він ніколи не зникає. Проте так краще. Значно краще».

      Ґлокті навіть здалося, ніби він може прожити ще один день.

      «Варто навчитись цінувати у житті дрібниці – наприклад, теплу ванну. Коли дрібниці – це єдине, що у тебе залишилось, не цінувати їх неможливо».

      Практик Фрост чекав на нього внизу, у крихітній їдальні, втиснувшись своєю неосяжною фігурою у низеньке кріселко біля стіни. Ґлокта опустився на друге крісло і вловив запах від паруючої миски каші, з якої під кутом, навіть не торкаючись краю, стирчала дерев’яна ложка. В животі у нього забурчало, а рот наповнився слиною.

      «Між іншим, всі симптоми сильної нудоти».

      – Ура! – вигукнув Ґлокта. – Знову каша!

      Він поглянув на непорушного практика.

      – Ота каша – радість наша! Хай із гречки, хай з пшона, чи із медом вівсянá – люба всяка нам вона!

      Рожеві очі навіть не кліпнули.

      – Це дитяча пісенька. Мені її наспівувала мама. Хоча цю розмазню я так ніколи і не їв, але зараз, – він зачерпнув цілу ложку, – я від