Та сама я. Джоджо Мойес

течією замість ставати перешкодою в цьому потоці. Я люблю думати про те, що як поглянути на мене зверху, то нізащо не відрізниш від загальної маси.

      Декілька перших вихідних я також багато гуляла. Спочатку я сподівалася, що ми з Натаном гулятимемо разом, знаходитимемо нові місця. Але виявилося, що він уже знайшов собі друзів – типових чоловіків, котрих не цікавить жіноча компанія, якщо до цього вони не заллють у себе декілька келихів пива. Він проводив багато часу в тренажерному залі, а кожні вихідні зникав на побаченнях. Коли я запропонувала йому сходити до музею або ж прогулятися по Гай-Лайн, він зніяковіло всміхнувся і сказав, що в нього вже є плани. Тому я рушила сама, пройшлася Мідтауном до Мітпекінг-дістрікт, до Ґринвіч-Вілледж, Сохо, маневруючи між вулицями, роздивляючись усе, що привертало увагу. Я не випускала з рук мапу, щосили намагаючись запам’ятати напрямок руху автостради. Я помітила, що Мангеттен дуже різноманітний: є в ньому і типові хмарочоси, і мощені вулички біля Кросбі-стрит, де кожен другий схожий на модель або ж інстаграм-блогера, що пише про правильне харчування. Я просто блукала вулицями без певної мети. Знайшовши салатерію, я замовила собі щось із кінзою та чорними бобами, бо ніколи не куштувала ані того, ані другого. Я зайшла до метро, щосили намагаючись не бути схожою на туристку, коли купувала квиток і натрапила на тутешніх божевільних, а потім, бігом повернувшись на вулицю, ще хвилин десять намагалася перевести дух. Після цього я пройшлася вздовж Бруклінського мосту, як це робив Вілл, і відчула неймовірну легкість усередині – від мерехтіння води, від гулу автостради під ногами, від голосу в моїй голові. «Живи сміливо, Кларк».

      Я зупинилася на півдорозі й завмерла, споглядаючи Істрівер. У той момент я відчула щось легке й невловиме, схоже на запаморочення. У той момент я не належала до жодного місця на землі. Ще одна галочка в списку. Поступово я припинила щоразу підмічати нові враження, бо так чи інакше майже все було новим і дивним.

      Під час тих перших прогулянок я побачила:

      Чоловіка, переодягненого в жінку, що їхав на велосипеді та співав пісні з мюзиклів у мікрофон. Деякі перехожі навіть аплодували.

      Чотирьох дівчат, що стрибали на скакалках між двох пожежних гідрантів. Вони синхронно підстрибували, і я припинила плескати у долоні тільки тоді, коли вони зупинилися, сором’язливо всміхнувшись мені.

      Собаку на скейтборді. Коли я розповіла про це своїй сестрі, вона сказала, що я п’яна.

      Роберта Де Ніро.

      Принаймні мені здалося, що це був Роберт де Ніро. Це був ранній вечір, а я сумувала за домівкою, коли він пройшов повз мене на розі Спрінг-стрит і Бродвею. Я мимоволі вигукнула: «Боже мій! Роберт Де Ніро!» Він, так і не обернувшись, мовчки пішов далі, тож я не змогла переконатися, чи то таки був він або ж просто якийсь випадковий перехожий. Можливо, він подумав, що я – божевільна, котра розмовляє сама з собою, але мені все ж таки хочеться вірити у те, що це був саме він.

      Нехай буде так.