Та сама я. Джоджо Мойес

момент, коли я не вірила в те, що коли-небудь когось покохаю. Я почувалася імпульсивно та романтично, як героїня недільного кіно.

      – І-і-і, ми прийшли.

      Ми зупинилися на порозі. Кімната була навіть меншою за мою кімнатку в Ґопніків: коричневий килим і двоспальне ліжко з бордово-помаранчевою ковдрою. Годі й мріяти про шикарну білу постільну білизну. Я намагалася не думати про те, коли тут прибирали востаннє. Коли Сем зачинив за нами двері, я поставила сумку й, обійшовши ліжко, зазирнула до ванної. Там на нас чекав лише душ і ніякої ванни, а якщо увімкнути світло, то починав верещати вентилятор, немов неслухняний малюк на касі супермаркету. У кімнаті стояв стійкий запах поєднання старого нікотину й освіжувача повітря.

      – Тобі не подобається. – Його очі пильно сканували моє обличчя.

      – Ні! Вона ідеальна!

      – Кімната не ідеальна. Пробач. Я забронював її на сайті одразу після нічної зміни. Хочеш, щоб я пішов униз і запитав, чи є у них інші кімнати?

      – Я чула, як дівчина на рецепції казала, що більше місць немає. У будь-якому разі, усе чудово! Тут є ліжко й душ, до того ж ми в центрі Нью-Йорка, а також ми нарешті разом. Що може бути краще?

      – От дідько. Треба було порадитися з тобою.

      Я ніколи не вміла брехати. Він узяв мою руку і стиснув її.

      – Усе добре. Справді.

      Ми стояли й дивилися на ліжко. Я затулила рота рукою, намагаючись придушити в собі бажання сказати те, про що думаю.

      – Треба перевірити, чи тут немає блощиць.

      – Серйозно?

      – Іларія каже, їх зараз усюди повно.

      Плечі Сема перекосилися.

      – Навіть у найшикарніших готелях.

      Я ступила вперед і різко відкинула ковдру, нахилившись, щоб роздивитися білу ковдру й матрац. Підійшла трохи ближче й придивилася більш пильно.

      – Чисто! – мовила я. – Це чудово! Готель без блощиць!

      Я підвела великі пальці догори.

      – Ура!

      У повітрі зависла важка тиша.

      – Ходімо прогуляємося, – мовив він.

      Ми вирушили на прогулянку. Принаймні розташування готелю було справді чудове. Ми обійшли з півдюжини кварталів аж до шостої авеню, потім зиґзаґами повернулися до п’ятої. Я щосили намагалася якомога менше розповідати про своє життя в Нью-Йорку, а Сем просто мовчав. Він тримав мене за руку, а я йшла поряд і намагалася не дивитися на нього увесь час. У тому, що він тут, зі мною, було щось несподівано дивне. Я помітила багато дрібних деталей: подряпину на його руці, невеликі зміни довжини його волосся – і піймала себе на тому, що намагаюся пригадати, як він виглядав до мого від’їзду.

      – Ти тепер не кульгаєш, – зауважила я, коли ми зупинилися біля Музею сучасного мистецтва. Мене бентежило те, що він мовчить, немов цей готельний номер усе зіпсував.

      – Ти також.

      – Я бігала! – відповіла я. – Я тобі казала! Щоранку в Центральному парку з Аґнес і Джорджем, її тренером. Ось, подивись, які в мене м’язи!

      Сем стиснув моє стегно і притягнув його до себе.

      – Уже можна відпускати, –