Та сама я. Джоджо Мойес

Вона горда, дуже горда. Вона не хоче жити з цим почуттям. Отже, – жінка знизала плечима, – вона не піде зі мною на обід і не відповість на мої дзвінки. Гроші забрали в мене подруг.

      – Проблеми є проблеми, – мовила я, усвідомивши, що вона чекає на відповідь. – Не має значення, чиї вони.

      Вона відступила вбік, щоб пропустити малюка на самокаті. Задумливо провівши його поглядом, вона зиркнула на мене.

      – У тебе є цигарки?

      Цього разу я була готова. Я дістала пачку з рюкзака та простягнула їй. Не знаю, чи варто було заохочувати її до куріння, але вона – моя начальниця. Вона вдихнула і випустила довгий шлейф диму.

      – Проблеми є проблеми, – повільно повторила вона. – А в тебе є проблеми, Луїзо Кларк?

      – Я сумую за своїм хлопцем. – Певною мірою я сказала це лише для того, щоб запевнити себе в цьому. – А крім того, ні, немає. Тут просто… чудово. Я тут щаслива.

      Вона кивнула.

      – Пам’ятаю це відчуття. Нью-Йорк! Завжди нові видовища. Завжди щось хвилююче. А тепер я просто… Я сумую… – Вона замовкла.

      На секунду мені здалося, що жінка от-от заплаче. Але тоді вона опанувала себе.

      – Ти помітила, як вона ненавидить мене?

      – Хто?

      – Іларія. Відьма. Вона завжди була тут економкою, а тому Леонард не звільнить її. Так що я приречена на неї.

      – Можливо, колись вона звикне й навіть стане прихильною до тебе.

      – Вона скоріш підсипле мені миш’яку. Я бачу, як вона на мене дивиться. Вона бажає мені смерті. Ти знаєш, як це – жити з людиною, котра бажає тобі смерті?

      Я й сама побоювалася Іларії. Але я промовчала. Ми мовчки йшли далі.

      – Колись я працювала на людину, котра, як мені здавалося, також мене ненавидить, – зізналася я. – Поступово я зрозуміла, що я тут ні до чого. Він просто ненавидів своє життя. А коли ми познайомилися трохи ближче, то одразу ж порозумілися.

      – Він коли-небудь «випадково» спалював твою улюблену сорочку? Або підкладав засіб для миття тобі до спідньої білизни, щоб у тебе свербіла піхва?

      – Гм… Ні.

      – Або п’ятдесят разів подавав тобі їжу, яку ти ненавидиш, щоб виставити тебе примхливою гадюкою? Чи, може, пускав про тебе плітки, мовби ти якась проститутка?

      Мій рот мимоволі відкрився, мов у золотої рибки. Я закрила його й похитала головою.

      Вона відкинула волосся від обличчя.

      – Я люблю його, Луїзо. Але таке життя просто нестерпне. Моє життя нестерпне… – Аґнес знову замовкла.

      Ми стояли, дивлячись на людей, що проходили мимо: ролерблейдери, діти на триколісних велосипедах, закохані парочки та правоохоронці в формі. Температура повітря раптово впала, і я мимоволі здригнулася від холоду.

      Вона зітхнула.

      – Гаразд. Ходімо додому. Побачимо, яку ще з моїх улюблених речей ця відьма спалила сьогодні.

      – Ні, – заперечила я. – Ходімо на локшину. Хоча б удвох.

      Ми взяли таксі до Ґремерсі-парку й зупинилися біля коричневої будівлі на досить брудній вулиці. Здавалося, тут простіше простого підхопити