Та сама я. Джоджо Мойес

їй довелося поводитися таким чином, аби тільки її помітили. А я стала для неї віддушиною. Опиняючись поза межами світського суспільства, вона лаялася та чортихалася, а потім, дорогою додому, відновлювала свою душевну рівновагу, готуючись знов побачити свого чоловіка.

      Я розробила стратегії того, як повернути трохи веселощів у життя Аґнес. Один раз на тиждень, не вписуючи це до розкладу, ми посеред дня зникали в кінотеатрі на майдані Лінкольна, щоб подивитися дурні та огидні комедії, хрюкаючи від сміху та набиваючи рота попкорном. Ми примушували одна одну йти до неймовірно дорогих бутиків на Медісонавеню та приміряти найгірше вбрання, котре тільки могли відшукати. Оцінюючи одна одну з серйозним обличчям, ми запитували: «А у вас є це в яскраво-зеленому кольорі?», поки продавці, зиркаючи на сумочку Аґнес від «Біркін», пурхали довкола та засипали нас компліментами. Одного дня Аґнес переконала містера Ґопніка приєднатися до нас, і я дивилася, як вона, позуючи, немов модель подіуму, переміряла цілу колекцію клоунських штанів перед ним, намагаючись розсмішити чоловіка, а він щосили стримувався, щоб не зареготати. «Ти така пустунка», – врешті-решт мовив він, з любов’ю хитаючи головою.

      Але настрій мені піднімала не робота. Річ у тому, що я почала трохи краще розуміти Нью-Йорк, а він, у відповідь, прийняв мене. Не так уже воно й складно – жити у місті іммігрантів: поза розрідженою стратосферою повсякденного життя Аґнес я була просто ще одною людиною, котра пролетіла декілька тисяч миль, щоб бігати містом, працювати, замовляти їжу з собою та вчитися уточнювати принаймні три речі, котрі я хочу додати до кави і в сендвіч, просто щоб звучати як місцева.

      Я дивилася, я навчалася.

      Ось що мені вдалося вивчити про нью-йоркців за перший місяць.

      1. У моєму будинку ніхто ні з ким не розмовляє. Ґопніки не розмовляють ні з ким, окрім Ашока, котрий розмовляє з усіма. Літня жінка з другого поверху, місіс де Вітт, не розмовляє з парочкою з Каліфорнії, що живе в пентхаусі, а високопоставлена пара з третього поверху якось ішла коридором, притиснувшись носами до своїх айфонів та гиркаючи одне одному інструкції в мікрофон. Навіть дітлахи на першому поверсі – гарно одягнені маленькі манекени в супроводі молодої філіппінки – не віталися, а мовчки дивилися у плюшевий килим. Коли я всміхнулася дівчині, її очі розширилися, немов я зробила щось украй підозріле.

      Жителі Лавері просто виходили з будівлі, миттєво пірнаючи в чорні машини, що терпляче чекали на узбіччі. Здавалося, вони чудово відрізняли їх. Місіс де Вітт, як я помітила, була єдиною людиною, котра взагалі спілкувалася з кимось із сусідів. Вона постійно балакала з Діном Мартіном, а також бурмотіла собі під носа, шкутильгаючи блоком, про «клятих росіян і тих жахливих китайців» з будинку, який стояв за нашим, що змушували власних водіїв чекати надворі двадцять чотири години на добу сім днів на тиждень, блокуючи вулицю. Вона голосно скаржилася Ашокові або ж адміністрації будинку на те, як гучно Аґнес грає на фортепіано, а якщо ми перетиналися