Учень убивці. Робин Хобб

зокрема й панчохи. Два з них були досить прості, знайомого мені брунатного кольору; такі носили майже всі діти мого віку. Але третій був з тонкої блакитної матерії. На грудях срібними нитками вишито оленячу голову. У Барріча та інших вояків була емблема у вигляді оленя в стрибку. Я бачив лише голову оленя у Регала та Рояла. Отже, я дивився на костюм і дивувався. Також мене бентежив червоний шов по діагоналі.

      – Це означає, що ти бастард, – байдуже сказав Барріч, коли я запитав. – Твоє королівське походження визнали, але ти все одно залишаєшся бастардом. От і все. Просто, аби всі одразу бачили, що ти королівської крові, але не по прямій лінії. Якщо не подобається, можеш поміняти. Гадаю, король не буде проти. Отримаєш власне ім’я та герб.

      – Ім’я?

      – Звісно. Це досить просте прохання. У благородних домах бастарди рідко трапляються, особливо королівські. Але буває й таке.

      Під приводом того, що мені треба вчитися вправлятися з сідлом, ми пішли до майстерні шукати стару збрую. У Барріча була дивна пристрасть лагодити вже зужиту упряж і знаходити їй нове використання.

      – Вигадай собі ім’я та герб і скажи королю…

      – Яке ім’я?

      – Будь-яке на твій смак. О, здається, сідло вже дихає на ладан; хтось покинув його під дощем, і воно запліснявіло. Подивимося, чи можна з ним щось зробити.

      – Воно буде несправжнім.

      – Що?

      Барріч простягнув мені купу смердючої шкіри. Я взяв її.

      – Ім’я, яке я вигадаю. Я не відчуватиму його своїм.

      – І що ж ти робитимеш?

      Я глибоко вдихнув.

      – Нехай король назве мене. Або ти. – Я набрався сміливості. – Або мій батько. Як вважаєш?

      Барріч спохмурнів.

      – У тебе якісь дивні думки. Подумай сам і вигадаєш підходяще ім’я.

      – Фітц, – уїдливо сказав я.

      Барріч стиснув щелепи.

      – Давай краще просто полагодимо це сідло, – тихо запропонував він.

      Ми віднесли його до верстака й почали чистити.

      – Бастарди трапляються досить часто, – зауважив я. – А у місті батьки дають їм якесь ім’я.

      – У місті – так, часто, – за мить погодився Барріч. – Солдати й матроси постійно волочаться з дівками: так живе простий народ. Але не аристократи і люди, у яких є хоч краплина гідності. Що б ти подумав про мене, коли був молодший, якби я швендяв ночами чи приводив сюди жінок? Як би ти зараз сприймав жінок чи чоловіків? У тому, щоб закохуватися, немає нічого поганого, Фітце. Ніхто не засуджуватиме молодь за поцілунок-другий. Але я бачив, що коїлося у Бінґтауні. Торговці продають дівчат-красунь чи юнаків з гарним тілом, як картоплю та курчат. У їхніх дітей є імена, але більше немає нічого. Навіть коли вони одружуються, то не кидають своїх звичок… Якщо я колись знайду собі жінку, то дам їй знати, що мені більше нікого не треба, крім неї. І я хотів би впевнитися, що всі діти будуть від мене, – майже пристрасно промовив Барріч.

      Я з нещасним виглядом подивився