Учень убивці. Робин Хобб

паче принцу, – похмуро погодився Барріч. Він у сусідньому стійлі займався запаленою ногою мерина. Тварина раптом смикнулася, і я почув, як Барріч закректав, намагаючись утримати її.

      – Твій батько ніколи не спав довше обіду, хоч і пив усю ніч. Я ще не бачив таких пияків, як він. Та водночас він був дуже дисциплінованим. Ніколи не доводилося його будити. Він сам прокидався й від своїх підлеглих вимагав того ж. Не завжди його любили через це, але солдати поважали. Люди люблять, коли їхній вождь сам живе так, як вимагає від своїх підлеглих. Ще що я тобі скажу: він не витратив зайвої монети на ганчірки й не одягався як пава. В молодості, ще до вінчання з леді Пейшенс, він одного разу побував на вечері в одному з менших замків. Я сидів недалеко від них, і це була велика честь для мене. Я почув дещо з його розмови з дівчиною, яку батьки посадили біля короля-в-очікуванні, сподіваючись, що з цього щось вийде. Вона запитала за свої смарагди. Чівелрі зробив їй комплімент. «Сір, якщо ви так любите діаманти, чому ж ви їх не носите?» – грайливо сказала вона. Чівелрі відповів досить серйозно, що його діаманти такі ж яскраві, як і її, навіть більші. «А де ж ви їх тримаєте? Я так хочу на них подивитись!» Чівелрі відповів, що покаже їх пізніше, коли стемніє. Вона розшарілася, очікуючи на побачення. Пізніше Чівелрі запросив її на бійницю, але взяв із собою половину гостей. Чівелрі показав їй на світло маяків, які яскраво сяяли в темряві, і сказав, що то і є його найкращі та найдорожчі діаманти і він витратив певну суму з податків її батька, щоб вони так сяяли. Затим Чівелрі показав гостям мигтючі вогні дозорних башт у замку того лорда і сказав, що коли вони дивляться на вогні свого герцога, то повинні сприймати їх як діаманти в його короні. Це був досить хороший комплімент у бік герцога та герцогині, й інші аристократи теж намотали його на вус. Того літа острів’янам пощастило менше з набігами. Ось як правив Чівелрі: своїм прикладом і благородними словами. Так має робити кожен принц.

      – Я не справжній принци. Я бастард, – ці слова якимось дивним чином вирвалися у мене. Я так часто чув це слово і так рідко його говорив.

      Барріч м’яко зітхнув.

      – Йди за голосом крові, хлопче, і не звертай уваги на те, що думають інші.

      – Іноді я втомлююся від важких занять.

      – І я.

      Ми помовчали кілька хвилин, поки я займався плечем Сажки. Барріч, який досі сидів біля сірого мерина, раптом промовив:

      – Я не вимагаю від тебе більше, аніж від себе. Ти знаєш, що це правда.

      – Так, знаю, – відповів я, здивований, що він далі продовжує.

      – Я просто хочу зробити для тебе все, що зможу.

      Це було щось нове. Через хвильку я запитав:

      – Якщо ти зможеш зробити з мене людину, якою Чівелрі пишався б, можливо, він повернеться?

      Ритмічний звук втирання мазі в ногу мерина сповільнювався, а потім раптом затих. Але він досі сидів, скоцюбившись біля коня, і тихо говорив через стіну стійла.

      – Ні. Я так не думаю. Не думаю, що є речі, які змусять його повернутися. Навіть якщо так станеться, – тут Барріч заговорив повільніше,