Учень убивці. Робин Хобб

він.

      Я у відчаї подивився на Барріча, але той розмовляв з чоловіком поряд і взагалі не помітив мого благального погляду. Я знову пішов за Брантом, але цього разу якимись широкими сходами в ту частину замку, в якій не був жодного разу.

      Ми зупинилися на прольоті, й він узяв зі столу канделябр, щоб запалити свічки.

      – У цьому крилі живе королівська сім’я, – невимушено повідомив Брант. – Спальня короля в кінці коридору, завбільшки з конюшню.

      Я кивнув, сліпо повіривши йому, хоч пізніше дізнався, що хлопчик на побігеньках, такий, як Брант, ніколи не заходив до королівського крила. Туди посилали важливіших лакеїв. Він повів мене на поверх вище і знову зупинився.

      – Відвідувачі живуть тут, – сказав він, показуючи канделябром, від чого полум’я коливалося. – Важливі гості.

      Затим ми піднялися ще вище. Сходи повужчали. На наступному прогоні ми зупинилися знову. Я зі страхом дивився, що з кожним прольотом сходи стають вужчими та крутішими. Але Брант повів мене в інший бік. Ми пішли у новіше крило, поминувши три кімнати. Затим він відімкнув дерев’яні двері й наліг на них плечем. Вони відчинилися важко.

      – Тут довго ніхто не жив, – радісно помітив Брант. – Але тепер вона твоя. Будь як вдома.

      З цими словами він поставив канделябр на скриню, вийняв одну свічку й пішов. Брант потягнув важкі двері, зачинив їх за собою, залишивши мене в напівтемному, великому й незнайомому приміщенні.

      Я утримався від того, щоб вибігти за ним чи відчинити двері, натомість узяв канделябра й посвітив на підсвічники, що висіли на стінах. У кутках падали тіні від двох інших канделябрів. У каміні ледь жеврів вогонь. Я трохи поворушив жар, не стільки, щоб зігрітися, а щоб у кімнаті стало світліше, й почав оглядатися.

      Це була проста квадратна кімната з одним вікном. Стіни з того ж каменю, що й підлога, лише килим радував око. Я підніс до нього свічку, але так і не зміг його роздивитися. Виочив лише якусь блискучу істоту з крилами і якогось персонажа, схожого на короля, який про щось благав ту істоту. Пізніше я дізнався, що то Старійшина допомагає королю Вайздому. Але в ту мить килим мене налякав, і я відвів від нього свічку.

      Хтось марно намагався освіжити кімнату. Підлогу вкривав розкиданий очерет і суха трава, а постіль мала пристойний вигляд. На ній лежало дві ковдри з гарної шерсті. Балдахін над ліжком піднятий; решта меблів – скриня й лавка – вкриті пилом. Моєму недосвідченому погляду кімната здавалася досить пишною, оскільки я мало чого бачив у своєму житті. Справжнє ліжко з покривалами й подушкою, балдахін, лавка, скриня для одягу: стільки меблів я в житті не бачив. Там також був камін, тому я сміливо кинув туди ще одне поліно. Вікно з дубовим підвіконням було зачинене від нічного холоду, але, напевне, мало вихід на море.

      Скриня досить проста й оббита міддю. Темного кольору, але всередині світла й ароматна. У ній я знайшов свій скромний одяг, який мені принесли зі стайні. До нього додали дві нічні сорочки, а в кутку скрині лежала згорнута шерстяна ковдра.

      Я поклав нічну сорочку на ліжко, а потім сам