Украдене щастя (збірник). Іван Франко

дружно всі, і згідно всі, і сміло, —

      Бо ваших рук важке, святе чекає діло!

      Ви – сіль сеї землі! Як звітріє вона, —

      То чим посолять хліб із нового зерна?»

      І дальше ми в міста летіли між варстати,

      Де тісно, вогко, де вдень сонця не видати;

      І в школи, де то й ум, і злуда в парі блудять;

      В палати судові, де правду й кривду судять;

      В варстати духові, де з слова із живого

      Оружіє кують для чесноти й для злого.

      І скрізь її слова гули, як крик сумління,

      То радість родячи, то муки і терпіння.

      І довго, довго так по краю ми літали,

      Надії співом ми схід сонця привітали.

      Тоді, всміхнувшися, вона рекла до мене:

      «Чи ще тобі життя таке тяжке й нужденне?

      Чи ще ти будеш так журиться самотою?

      Не бійсь, коли ти сам, то знай, що я з тобою!

      Хоч все покине, я одна тебе не кину, —

      Лиш ти люби мене – свою Русь-Україну!»

      І на чоло моє свій поцілуй надземний

      Зложила – й я збудивсь в холодній хаті темній.

      Із циклу «Поклони»

ПОЕТ МОВИТЬ:

      Вниз котиться мій віз. Пов’яли квіти,

      Літа на душу накладають пута.

      Вже не мені в нові світи летіти!

      Війну з життям програв я, любі діти!

      Cosa perduta![81]

      З яким же запалом я йшов до бою!

      Як рвалася вперед душа вітхнута!

      Горіло серце чистою любвою!..

      І що ж здобув? Лишив що за собою?

      Cosa perduta!

      Не дав мороз моїм листкам розвиться,

      Квітки мої побила буря люта!

      Не довелось геройським боєм биться,

      Ламаться звільна мусив, ржою вкриться —

      Cosa perduta!

      З дрібних шпигань мої повстали рани,

      Частками жерла моє серце скрута…

      Я й сам не знав, де ті мої тирани?

      З дрібних огнив сплелись мої кайдани!

      Cosa perduta!

      Україно, моя сердечна нене!

      Не лай мене, стражденна, незабута,

      Що не дало моє життя злиденне

      Того, що ждати ти могла від мене!

      Cosa perduta!

УКРАЇНА МОВИТЬ:

      Мій синку, ти би менш балакав,

      Сам над собою менше плакав,

      На долю менше нарікав!

      На шлях тернистий сам подався

      І цупко по тернах подрався, —

      Чого ж ти іншого чекав?

      Сам знав, що гола я і вбога,

      І до мойого ти порога

      Прийшов, захтів служить мені.

      Ну, в мене слугам плати скупо,

      А нарікать на мене глупо…

      Просила я тебе чи ні?

      І що тобі за кривда сталась?

      Що підняли на тебе галас:

      «Не любить Руси він ні раз!»[82]

      Наплюй! Я, синку, ліпше знаю

      Всю ту патріотичну зграю

      Й ціну її любовних фраз.

      Що проживеш весь вік убого?

      Значить, не вкрав ніщо ні в кого,

      А чесно працював на хліб.

      Та й те подумай ще, будь ласка:

      Твойого «я» найкраща частка

      З тобою враз не ляже

81

Пропаща справа! (Лат.). – Упоряд

82

«Не любить Руси він ні раз!» – Натяк на скандальну ситуацію, що склалася навколо Франкової гострополемічної заяви «Не люблю русинів. <…> Навіть нашої Руси не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти», висловленої в автобіографічній передмові «Nieco o sobie sAmym» («Дещо про себе самого» до польськомовної збірки оповідань «Obrazki galicyjskie» («Галицькі образки»; Львів, 1897).