Украдене щастя (збірник). Іван Франко

мене й на хвилю не пустилась,

      Часом на груді моїй задріма,

      Та кігтями не покида стискати;

      То знов прокинесь, звільна підійма

      Півсонні вії, мов боїться втрати,

      І око в око зазира мені.

      І дивні іскри починають грати

      В її очах – такі яркі, страшні,

      Жагою повні, що аж серце стине.

      І разом щось таке в них там на дні

      Ворушиться солодке, мелодійне.

      Що забуваю рани, біль і страх,

      В марі тій бачу рай, добро єдине.

      І дармо дух мій, мов у сіті птах,

      Тріпочеться! Я чую, ясно чую,

      Як стелиться мені в безодню шлях

      І як я ним у пітьму помандрую.

* * *

      Надходить ніч. Боюсь я тої ночі!

      Коли довкола світ увесь засне,

      Я тілько сам замкнуть не можу очі:

      Загиб спокій, і сон мина мене.

      Я сам сиджу і риюсь в своїй рані,

      І плачу й тужу, плачу і клену,

      І мрії всі летять, біжать, мов п’яні,

      До неї! Бачать лиш її одну.

      І бачиться, що з мріями отими

      Й душа моя летить із тіла геть;

      І щось, немов крилаті серафими[36],

      Несе її – і чую я їх лет.

      До мене ж безграничная тривога,

      Бліда розпука підсідає вмить,

      І чорні думи, мов з фортуни рога,

      На мене ллє, щоб світ мені затьмить.

      І бачиться, що я в якійсь безодні,

      Де холод, слизь і вітер, темно скрізь,

      І виють звірі, люті та голодні,

      І стогне бір, і гіллям б’ється ліс.

      Ось на розпутті я стою пустому

      І весь тремчу, гадюка серце ссе,

      Не видно шляху, тілько голос грому

      Якусь погрозу дикую несе.

      І я безсильний, хорий, і утома,

      Мов млинове каміння, тисне грудь, —

      Бездомний – я бажав би бути дома,

      В теплі бажав би, в щасті відітхнуть.

      Я, що так довго, гаряче кохаю

      І за любов знайшов погорду й глум,

      Бажаю хоч на хвилю бути в раю,

      Обнять тебе, ціль моїх мрій і дум.

      Обнять тебе, до серця пригорнути,

      Із твоїх уст солодкий нектар пить,

      В твоїх очах душею потонути,

      В твоїх обіймах згинуть і ожить.

      Та дощ січе, скрипить обмокле гілля,

      Вихри ревуть: «Дарма! Дарма! Дарма!»

      І заревло скажене божевілля

      У серці: «Ні! Чи ж виходу нема?

      Ні! Мусить буть! Не хочу погибати,

      Не знавши хоч на хвилечку її!

      Хоч би прийшлось і чорту душу дати,

      А сповняться бажання всі мої!»

      І чую, як при тих словах із мене

      Обпало щось, мов листя, мов краса,

      А щось влилося темне і студене, —

      Се віра в чорта, віра в чудеса.

* * *

      Чорте, демоне розлуки,

      Несповнимих диких мрій,

      Недрімаючої муки

      І несправджених надій!

      Слухай голосу розпуки!

      Буду раб, невольник твій,

      Весь тобі віддамся в руки,

      Лиш те серце заспокій!

      Враз

36

Серафими – шестикрилі ангели Господні, особливо наближені до престолу Бога, що перебувають на найвищому щаблі небесної ієрархії. Даремно, пісне!