Украдене щастя (збірник). Іван Франко

блиснуть і мені ще радощі життя.

      Я зрікся їх навсе. У тачку життєву

      запряжений, як наймит той похилий,

      я мушу так її тягти, покіль живу,

      і добре чую се, ярма не розірву

      і донесу його до темної могили.

      Мені не жаль життя, бо що ж воно давало?

      Куди не глянь, усюди браки й діри.

      Робив без віддиху, а зроблено так мало,

      і інших загрівав, аж на кінці не стало

      у власнім серці запалу, ні віри.

* * *

      З усіх солодких, любих слів,

      які я чув із твоїх уст,

      одно лишилося мені

      і, наче срібний дзвоник той,

      і досі в серці гомонить —

      одно маленьке словечко:

      Слухай!

      Коло стола сиділи ми,

      широкий і шумний гурток,

      розмова йшла веселая;

      нараз затихли всі, немов

      по хаті ангел пролетів;

      лиш ти, до мене звернена,

      серед загальної тиші

      казала звільна, мов у сні:

      Слухай!

      І враз ти зупинилася,

      злякалась голосу свого

      серед загальної тиші,

      і рум’янцем облялося

      твоє лице, а при столі

      на тебе всі ззирнулися —

      і те, що хтіла ти сказать,

      ухопив ангел, що в ту мить

      отам по хаті пролетів.

      Минуло много-много літ,

      минулись муки й радощі;

      і тих, що весело тоді

      коло стола балакали,

      розвіяв вихор життєвий

      по світі, наче пил марний;

      лиш те одно слівце твоє

      і досі у моїй душі,

      мов срібний дзвоничок, дзвенить.

      І досі із рожевих уст

      я чую любе, привітне:

      Слухай!

      І досі ще тремтить душа,

      ждучи чогось таємного,

      блискучого, величного,

      що за летючим словом тим,

      мов цар за курієром вслід,

      явитись мало. Та дарма!

      В глибокім, темнім пралісі

      мандрівець блудить змучений;

      тривога, голод, близька ніч,

      мов звіра дикого стрільці,

      його женуть все дальш і дальш.

      У груди духа не стає, —

      здається, трісне серденько,

      і ноги змучені тремтять,

      а він біжить, біжить, біжить!

      І причувається йому,

      що десь далеко, ледве чуть,

      теленька дзвоник: дзінь-дзінь-дзінь!

      Він знає, що весь день уже

      за тим зрадливим голосом

      біжить даремно; інколи

      догадується, що, мабуть,

      се дзвонить власний страх його,

      а він, проте, біжить, біжить!

      Ану ж там справді битий шлях?

      Ану ж там хата теплая?

      Ану ж лице коханеє?

      Ану ж там дивні радощі?

      Дзінь-дзінь! Дзінь-дзінь!

      Дзінь-дзінь! Дзінь-дзінь!

      Слухай!

      Із циклу «Спомини»

* * *

      Я згадую минулеє життя

      спокійно, та без радости, без туги:

      одно із нього виніс я чуття,

      що я не був у нім щасливий, други.

      Багато