Украдене щастя (збірник). Іван Франко

тім раю без краю воно заридало

      Без слів.

      Тебе, моя зоре, воно спогадало

      І стиха до строю сопілки

      Поплив із народним до спілки

      Мій спів.

* * *

      Зелений явір, зелений явір,

      Ще зеленіша ива;

      Ой між усіми дівчатоньками

      Лиш одна мені мила.

      Червона рожа, червона рожа

      Над усі квіти гожа;

      Не бачу рожі, не бачу рожі,

      Лиш її личка гожі.

      Золоті зорі в небеснім морі

      Моргають серед ночі,

      Та над всі зорі внизу і вгорі —

      Її чорнії очі.

      Голосні дзвони, срібнії тони,

      Слух у них потопає,

      Та її голос – пшеничний колос,

      Аж за серце хапає.

      Широке море, велике море,

      Що й кінця не видати,

      Та в моїм серці ще більше горе:

      Я навік її втратив.

* * *

      Ой ти, дівчино, з горіха зерня,

      Чом твоє серденько – колюче терня?

      Чом твої устонька – тиха молитва,

      А твоє слово остре, як бритва?

      Чом твої очі сяють тим чаром,

      Що то запалює серце пожаром?

      Ох, тії очі темніші ночі,

      Хто в них задивиться, й сонця не хоче!

      І чом твій усміх – для мене скрута,

      Серце бентежить, як буря люта?

      Ой ти, дівчино, ясная зоре!

      Ти мої радощі, ти моє горе!

      Тебе видаючи, любити мушу,

      Тебе кохаючи, загублю душу.

* * *

      «Червона калино, чого в лузі гнешся?

      Чого в лузі гнешся?

      Чи світла не любиш, до сонця не пнешся?

      До сонця не пнешся?

      Чи жаль тобі цвіту на радощі світу?

      На радощі світу?

      Чи бурі боїшся, чи грому з блакиту?

      Чи грому з блакиту?» —

      «Не жаль мені цвіту, не страшно і грому,

      Не страшно і грому.

      І світло люблю я, купаюся в ньому,

      Купаюся в ньому.

      Та вгору не пнуся, бо сили не маю,

      Бо сили не маю.

      Червоні ягідки додолу схиляю,

      Додолу схиляю.

      Я вгору не пнуся, я дубам не пара,

      Ядубам не пара;

      Та ти мене, дубе, отінив, як хмара,

      Отінив, як хмара».

* * *

      Ой жалю мій, жалю,

      Гіркий непомалу!

      Упустив я голубочку

      Та вже не спіймаю.

      Як була близенько,

      Не дав їй принади, —

      А тепер я не знаходжу

      Для серця розради.

      Як була близенько,

      Я ще вагувався,

      Щоб так швидко улетіла,

      Я й не сподівався.

      А як улетіла,

      Вернуть не схотіла,

      То забрала за собою

      Мою душу з тіла.

      Забрала всі мрії,

      Всі втіхи, надії,

      Як весна бере з собою

      Квіти запашнії.

* * *

      Я не тебе люблю, о ні,

      Моя хистка лілеє,

      Не оченька твої ясні,

      Не личенько блідеє.

      Не голос твій, що, мов дзвінок,

      Мою бентежить душу,

      І