Украдене щастя (збірник). Іван Франко

сміх твій нинішній,

      Срібний та дзвінкий,

      Стане в твоїй пам’яті

      За докір гіркий.

* * *

      Неперехідним муром поміж нами

      Та доля стала! Мов два судна, море

      Розносить нас між двома берегами,

      Моя ти ясна, непривітна зоре!

      Ще здалека слідить тебе мій зір,

      Твій свіжий слід я рад би цілувати

      І душу тим повітрям напувати,

      Що з твоїх уст переплива в простір.

      Та щезла ти! Мов в лісі без дороги

      Лишився я. Куди тепер? За чим?

      Підтяті думи, не провадять ноги,

      А в серці холод… Дим довкола, дим!..

* * *

      Не раз у сні являється мені,

      О люба, образ твій, такий чудовий,

      Яким яснів в молодощів весні,

      В найкращі хвилі свіжої любови.

      Він надо мною хилиться, страшні

      Полошить мари… З трепетом, без мови

      Я в тії очі знов гляджу сумні, —

      Що жар колись ятрили в моїй крови.

      І на моє бурливе серце руку

      Кладе той привид, зимну, як змія,

      І в серці втишує всі думи й муку.

      На привид тихо, не змигнувши, я

      Гляджу. Він хилиться, без слів, без згуку

      Моргає: «Цить! Засни! Я смерть твоя!»

* * *

      Я не кляв тебе, о зоре,

      Хоч як сильно жаль мій ріс;

      Насміх твій і власне горе

      Я терпливо переніс.

      Та боюсь за тебе дуже,

      Бо любов – то мстивий бог;

      Як одно її зневажить,

      Любить мститься на обох.

      Як сміючись ти вбивала

      Чистую любов мою,

      Чи ти знала, що вбиваєш

      Все, чим в світі я жию?

      Чи ти знала, що руйнуєш

      Щастя власного підклад,

      Те, чого життя так мало

      Звикло всякому вділять?

      Чи ти знала, що небавом,

      От мов раз махнуть пером,

      Ти не раз заплачеш гірко

      За потоптаним добром?

* * *

      Я не жалуюсь на тебе, доле!

      Добре ти вела мене, мов мати.

      Та ж де хліб родити має поле,

      Мусить плуг квітки з корінням рвати.

      Важко плуг скрипить у чорній скибі,

      І квітки зітхають у сконанню…

      Серце рвесь, уста німі, мов риби,

      І душа вглубляєсь в люту рану.

      А ти йдеш з сівнею й тихо сієш

      В чорні скиби й незарослі рани

      Нове сім’я, новії надії,

      І вдихаєш дух життя рум’яний.

ЕПІЛОГ

      Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі,

      Розвійтесь, як тихе зітхання!

      Незгоєні рани, невтишені жалі,

      Завмерлеє в серці кохання.

      В зів’ялих листочках хто може вгадати

      Красу всю зеленого гаю?

      Хто взнає, який я чуття скарб багатий

      В ті вбогії вірші вкладаю?

      Ті скарби найкращі душі молодої

      Розтративши марно, без тями,

      Жебрак одинокий, назустріч недолі

      Піду я сумними стежками.

      Із циклу «Другий жмуток»

      1895

* * *

      Полудне.

      Широкеє поле безлюдне.

      Довкола