Украдене щастя (збірник). Іван Франко

час не ждав! Холодні зливи йдуть, —

      Важку ворожать осінь нам зірниці.

* * *

      Сипле, сипле, сипле сніг.

      З неба сірої безодні

      Міріядами летять

      Ті метелики холодні.

      Одностайні, мов жура,

      Зимні, мов лихая доля,

      Присипають все життя,

      Всю красу лугів і поля.

      Білий килим забуття,

      Одубіння, отупіння

      Все покрив, стискає все

      До найглибшого коріння.

      Сипле, сипле, сипле сніг,

      Килим важче налягає…

      Молодий огонь в душі

      Меркне, слабне, погасає.

      Із циклу «Третій жмуток»

      1896

* * *

      В алеї нічкою літною

      Я йшов без тями, наче тінь,

      Горіли зорі надо мною,

      І неба темная глибінь,

      Мов океан тиші, спокою,

      Лилася в душу. Як же я

      Ще вчора вас любив, о зорі,

      Тебе, блаките! Як моя

      Душа в безмірному просторі

      Купалася, на ті прозорі

      Луги летіла, де цвітуть

      Безсмертні квіти, де гудуть

      Несказано-солодкі співи!

      А нині темні і тяжкі ви

      Для мене, весь ваш чар погас.

      Ненавиджу я нині вас!

      Ненавиджу красу, і силу,

      І світло, й пісню, і життя,

      Ненавиджу любов, чуття, —

      Одно люблю лиш – забуття,

      Спокій, безпам’ятну могилу.

      В алеї нічкою літною

      Я йшов без тями, наче тінь.

      Поперед мене, поза мною

      Снували люди. Дзінь-дзінь-дзінь!

      Дзвонив біцикл. Неслися шепти

      Любовних пар, далекий спів…

      Та в серці мойому засів

      Біль лютий, на який не вспів

      Ніхто ще видумать рецепти.

      Я йшов, та знав, що я – могила,

      Що нерв життя у мене вмер,

      Що тут, внутрі, на дні тепер

      Душа моя похоронила

      Всі радощі і всі страждання,

      Весь спів, що вже не встане знов,

      Своє найвищеє бажання,

      Свою остатнюю любов.

* * *

      Не можу жить, не можу згинуть,

      Нести не можу ні покинуть

      Проклятий сей життя тягар!

      Ходжу самотній між юрбою

      І сам погорджую собою…

      Ох, коб остатній впав удар!

      Не жаль мені життя ні світа,

      Не жаль, що марно кращі літа

      У горі й праці протекли.

      Пропало все! Та й що ж? Пропало!

      А що ж передо мною стало?

      Безодня, повна тьми і мгли.

      Зневіривсь я в ті ярма й шлиї,

      Що тягну, мов той віл на шиї,

      Отсе вже більш як двадцять літ —

      Зовсім як хлопчик той, сарака,

      Прутком по бистрій хвилі швяка, —

      Чи з того є на хвилях слід?

      Даремно биться, працювати,

      І сподіваться, і бажати!

      Пропала сила вся моя.

      Лиш чорних мар гуляє зграя

      І резиґнація безкрая

      Засіла в серці, як змія.

* * *

      І бачила довкола рай і рай!

      Вона була невинна, як дитина,

      Пахуча,