Украдене щастя (збірник). Іван Франко

позабуті!

      Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі,

      І щастя всіх прийде по наших аж кістках.

ІДИЛІЯ

      Давно було. Дітей маленьких двоє,

      Побравшися за руки, по квітчастих

      Лугах підгірських, стежкою вузькою

      Поперек нив, в жарку літнюю днину

      Ішли з села.

      Старшенький хлопчик був —

      Біловолосий, з синіми очима,

      З конем вербовим у руці. У нього

      За пазухою добрий кусень хліба

      І квітка на кайстровім капелюсі.

      А дівчинка вела його за руку,

      Хоч менша. Наче терен, оченята,

      Мов вуглики, жарілися і живо

      Все бігали кругом. Мов миший хвіст,

      Косичка ззаду висіла, а в ній

      Червона стрічка вплетена була.

      В маленькій запасчині підіп’ятій

      Знать кілька бульб печених, а стручки

      Зеленого гороху визирали

      З-за пазухи.

      Нерадо якось хлопчик

      Ішов і боязливо озирався,

      А дівчинка невпинно щебетала,

      Додаючи товаришу відваги.

      – Встидайся, фе! Такий великий виріс,

      А плакать хоче! Хлопець, а боїться!

      Чого боятись тут? Сли я ти кажу,

      о мусить бути правда. Вже мої

      Бабуня не такі, щоби брехали!

      А ти диви, хіба то так далеко?

      На сей горбок, а відтам Діл[28] близенько,

      А там Ділом угору та все вгору,

      Аж на сам верх! Та й годі! Там спочинем —

      А може, ні, чого ще спочивати,

      Коли вже відтам близько!.. Крикнем: У! —

      Та й просто враз побіжимо до тих

      Стовпів залізних, що підперли небо.

      А там сховаємось за стовп і тихо-

      Тихенько аж до вечора пробудем.

      А ти щоби не смів мені і писнуть,

      Не то що плакать! Чуєш? А то я

      Тобі задам! А як настане вечір

      І сонечко прийде додому на ніч,

      Застукає до брами – то ми тихо-

      Тихесенько прокрадемось за ним.

      А знаєш, що бабуся говорили?

      У нього є донька така хороша,

      Що просто страх. Вона-то відчиняє

      Щовечір браму батькові й щорана.

      А вже дітей вона так дуже любить,

      Що просто страх. А сонце не пускає

      Дітей до неї, щоб із ними разом

      У світ не втікла. Але ми тихенько

      Прокрадемось, та й шусть! і вхопимось

      Її за руки, то вже сонце нам

      Ніщо не зробить. Тілько ти не бійсь

      І плакати не смій! Та ж то так близько,

      І на дорогу маємо досить,

      А та нам панна надає багато

      Всього, о що лиш будемо просити.

      Ану, о що би ти просив?

      Поглянув

      На неї хлопець, палець впхав до уст

      Та й каже: – Мозе б, ліпсого коня?

      – Ха-ха, ха-ха! – дівча зареготалось.

      – Ну, сцо з, то, мозе, капелюх новий?

      – Проси, що хочеш, а я знаю, знаю,

      Що я просити буду!

      – Сцо таке?

      – Ага не скажу!

      – Ну, скази, а то

      Заплацу!

      – Овва, плач, то я сама

      Піду і не візьму тебе з собою.

      –

28

«Ділом називають підгірські русини в Галичині перше, найнижче пасмо Карпат, яке ділить “гори” від “низовини”». – Примітка І. Франка до автоперекладу поезії «Ідилія» польською мовою.