Курячий бульйон для душі. 101 історія про кохання. Джек Кэнфилд

Вулф помилявся: вороття додому є, особливо коли хтось тримає ножа біля твоїх ребер18.

      Шлях до міста був довгий. Вероніка постійно скаржилася. Коли ми приїхали, біля дверей нас зустріла моя мама, вдягнена у свою звичайну сукню з квітковим візерунком, із пов’язаним через шию білим фартушком. Вона поцілувала мене в обидві щоки, а потім узяла мене за руку й відійшла, наче оглядала, чи не пошкоджено товар.

      – Мамо, ти сьогодні гарно пахнеш, – сказав я.

      – Ти так говориш, ніби в інші дні я пахну погано? – запитала вона.

      – Ні, я просто кажу, що запах приємний. Ти чекаєш на когось особливого?

      Вона засміялася.

      – Ах ти ж дурнику.

      Вероніка тицьнула мене в ногу.

      – Ой, – промовив я, – де ж мої манери? Мамо, це Вероніка.

      Мама пильно подивилася на неї, стиснувши губи.

      – Господи милосердний, – сказала вона, – ця дівчина напівготовий маленький пончик, і хлопець має вкритися тефлоном, аби вона не пристала до його пательні.

      Я зашарівся і промовив:

      – Мамо, пригальмуй.

      Вероніка звела на мене довгий і проникливий погляд.

      – «Пригальмуй?» – запитала вона. – Ти щойно сказав «пригальмуй»? – Я відчув, як почав бліднути.

      Ми пройшли крізь кухню, де готувалася вечеря. На всіх чотирьох конфорках стояли казанки, цокав таймер, а кожен дюйм столу був укритий їжею.

      Однак Вероніку це не вразило. На її обличчі було написано: «Під цим дахом мешкає на сто відсотків біла родина, яка, імовірно, походить від шлюбів між двоюрідними братами й сестрами».

      Наша вітальня була оформлена в стилі «смітник». Кам’яний камін, кавовий столик із примірниками журналів про риболовлю та полювання, а над каміном висіла голова оленя. Навпроти телевізора спав батько, збоку схожий на корову, яку накачали седативними препаратами.

      – Вставай, Арнольде! – гукнула мама. – У нас гості.

      – Я встав, – пробурмотів тато, виймаючи з кишені вставну щелепу.

      Батько був одягнений як для вечері. І для роботи, якщо доведеться. На ньому була синя сорочка з рукавами, які наче відірвало динамітом, джинси і грубі чорні черевики – він усюди носив таке вбрання.

      Я зайшов до кухні перевірити, як там вечеря. Коли я повернувся, Вероніка з татом щось завзято обговорювали.

      – То чим ви заробляєте на життя, містере Геблі? – запитала вона.

      – Я лісоруб.

      «О ні, – подумав я. – Зараз почнуться проблеми». Я відчув, як усередині все почало перевертатися догори дриґом, як «Титанік».

      – Лісоруб? – перепитала вона. – Це правда?

      Батько знизав плечима.

      – Це не таке вже й велике діло. Воно й наполовину не таке захопливе, як звучить.

      З кухні вийшла мама, тримаючи в руках довгу виделку.

      – Не давай йому себе збити з пантелику, дорогенька, – сказала вона. – Цей чоловік обожнює рубати дерева. Він зайде так далеко, що зрубає все до останнього деревця, якщо його не спинити.

      Посмішка Вероніки була схожа на свіжий шрам на місці рани.

      – То ви говорите, до останнього деревця?

      – О,

18

Томас Вулф – американський письменник, автор книги «Додому нема вороття».