Сірі бджоли. Андрій Курков

вони, здавався Пашка Сергійовичу все ближчим і більш зрозумілим. Вони тепер у чомусь брати, хоча, дякувати Богові, не рідні!

      У двері тихо постукали.

      – О! Варто людині допомогти, то вона одразу і більш ввічлива стає! – усміхнувся Сергійович.

      Узяв зі столу запалену свічку, у коридор вийшов.

      Відштовхнув-відімкнув двері, а за ними темінь вечірня і постать з обличчям не Пашкиним, а молодше, з очима напруженими, у яких вогник церковної свічки відбивається.

      Завмер від несподіванки Сергійович. Доки стояв уклякнувши, зрозумів, що незнайомець, якому він двері відкрив, у камуфляж вдягнений, і висить у нього на плечі автомат коротким дулом донизу.

      – Ви це, вибачте, що пізно… і без попередження, – заговорив незнайомець з певним ввічливим збентеженням у голосі.

      Сергійович зрозумів, що незнайомець навряд чи прийшов його вбити чи пограбувати. Інакше, чого б вибачався. Зітхнув, ближче ліву руку зі свічкою до непроханого гостя простягнув. Побачив, що зовсім юний ще, може, років двадцяти двох – двадцяти трьох.

      – Зайти можна? – запитав незнайомець.

      – Ну, якщо роззуєшся і залізяку у коридорі залишиш! – проговорив Сергійович награно суворо, хоча тут же і відчув, що голос його ось-ось затремтить зі страху, бо він ніби військовому наказує зброю скласти.

      – Роззутися можу, – сказав парубок у камуфляжі. – Зброю залишити не маю права.

      – Ну, хоч так, – Сергійович полегшено зітхнув.

      Закрив за непроханим гостем двері на залізну клямку і на гачок. Кинув оком на високі черевики, залишені під стіною. У кімнаті хазяїн дому незнайомця до столу запросив.

      – Може, горілочки? – спитав для годиться, хоча тут же собі подумки за непотрібну гостинність по губам дав.

      – Ні, дякую! – мотнув головою парубок. – Мені б чаю!

      – Буде тобі чай, – закивав Сергійович.

      Здалося йому, що одної свічки не достатньо для двох за столом. Дістав ще дві. Запалив. Влаштував освітлення, можна сказати.

      – Буде тобі чай, – повторив, придивляючись до обличчя незнайомця, перевіряючи, чи не пропустив він чогось на його обличчі при одній свічці. – Звати тебе як?

      – Петро я, – сказав парубок.

      – А звідки?

      – З Хмельницького.

      – Ага, – Сергійович зробив голосом вид, ніби щось важливе зрозумів. – Значить, з української армії?

      Парубок кивнув.

      – Артилерист? – обережно спитав хазяїн дому.

      Петро замотав головою, що ні.

      – А вас як звати? – спитав.

      – Мене – Сергій Сергійович, можна просто Сергійович. То ти, мабуть, Пьотр, а не Петро?

      – Ні, я Петро! У мене так у паспорті написано.

      – А я за паспортом- – Сергій Сергійович, а в житті – Сєргєй Сєргєїч! От така різниця!

      – Ви, мабуть, зі своїм паспортом не згодні, – припустив Петро.

      – З паспортом-то я згоден, а от з тим, як він мене називає – ні!

      – А я і з паспортом згоден, і з тим, як він мене називає,