Його прощальний уклін. Артур Конан Дойл

би у вашій присутності переглянути папери, залишені на столі.

      Голмс швидкими тонкими пальцями перевертав листи, рахунки та нотатники, вивчаючи їх жвавим, проникливим поглядом.

      – Нічого цікавого, – сказав він нарешті. – До речі, ваш колега на здоров’я не скаржився? Його нічого не турбувало?

      – Ні, він здоровий, як бик.

      – Ви колись бачили його хворим?

      – Жодного разу. Якось він розбив ногу, а ще колись у нього змістилася колінна чашечка. Але це все дрібниці…

      – І все ж, можливо, він не такий уже здоровий, як вам здається. На мою думку, він чимось хворий, але тримає це в таємниці. З вашої згоди я візьму з собою деякі папери, вони можуть знадобитися нам у майбутньому.

      – Хвилинку, – почувся скрипливий голос, і, озирнувшись, ми побачили в дверях смішного дідка, котрий вимахував руками. На ньому був вицвілий костюм, біла розв’язана краватка й циліндр із широчезними крисами. Незнайомець нагадував сільського священика або найманого плакальника. Але, незважаючи на цей жалюгідний, майже безглуздий вигляд, його різкий голос і рішучі манери видавали в ньому людину, котра звикла наказувати.

      – Хто ви такий, сер, і яке ви маєте право забирати папери цього джентльмена? – спитав він.

      – Я приватний детектив. Хочу знайти причину його зникнення.

      – Он воно що! А хто вас про це просив?

      – Ось цей джентльмен, колега містера Стонтона. Його направили до мене зі Скотленд-Ярду.

      – Хто ви такий, сер?

      – Я Сиріл Овертон.

      – Отже, це ви послали мені телеграму. Я лорд Маунт-Джеймс. Отримавши її, я першим омнібусом подався сюди. То це ви найняли детектива?

      – Авжеж, сер.

      – І ви готові платити?

      – Я не сумніваюся, що мій приятель Ґодфрі оплатить рахунок.

      – А якщо ви його не знайдете? Що тоді?

      – У такому разі його рідні, без сумніву…

      – У жодному випадку, сер! – заверещав старий. – Не сподівайтесь, що я заплачу вам хоч пенні. Так і знайте, містере! Я єдиний родич цього юнака, тож заявляю, що мене все це не стосується. Якщо він розраховує на спадщину, то тільки тому, що я ніколи не кидав грошей на вітер і зараз не збираюся цього робити. Що ж стосується паперів, із якими ви так безцеремонно поводитесь, то маю сказати, що якщо вони мають якусь цінність, то ви відповісте за кожен зниклий аркуш!

      – Гаразд, сер, – погодився Шерлок Голмс. – Але дозвольте спитати: чи немає у вас якихось міркувань, куди міг подітися ваш небіж?

      – Ніяких міркувань! Він достатньо дорослий, аби самому піклуватися про себе. І якщо йому забракло розуму, щоб не загубитися, хай нарікає на себе. Я категорично відмовляюся брати участь у його пошуках!

      – Я вас розумію, – схилив голову Голмс, але в його очах блиснув зловісний вогник. – Але ви, здається, не зовсім розумієте мене. Ґодфрі Стонтон незаможний. І якщо його викрали, то зовсім не для того, щоб заволодіти його статками. Чутки про ваше багатство, лорде Маунт-Джеймс, поширилися навіть за кордоном. Тому не виключено,