Його прощальний уклін. Артур Конан Дойл

поводився, як ненормальний.

      – Правда, наприкінці він трохи схибнувся. Збожеволіти можна, коли з ранку до вечора граєш, як у театрі, а навколо в’ються зграї поліційних гончаків – так і чекай, що вгризуться. Ну, а якщо говорити про Стейнера…

      Фон Борк помітно сіпнувся, його рум’яне обличчя трохи зблідло.

      – А що не так зі Стейнером?

      – Ви не знаєте? Таж його також загребли. Вчора вночі вдерлися в його крамницю, і він сам, і всі його папери тепер у Портсмутській в’язниці. Ви-то втечете, а йому, бідоласі, доведеться розсьорбувати кашу, і добре ще, якщо не повісять. Ось тому я й хочу не зволікаючи перебратися за океан.

      Фон Борк був вольовим чоловіком, мав достатньо витримки, але було неважко помітити, що ці новини його схвилювали.

      – Як же вони дісталися до Стейнера? – бурмотів він упівголоса.

      – Оце справді удар! Може статися ще дещо гірше: того й дивись, вони й мене схоплять…

      Примітки

      1

      До побачення (франц.).