Манускрипт з вулиці Руської. Роман Іваничук

проскуру».

      Хтось біля бабинця пирснув сміхом, а мені згадалися слова Івана з Вишні, мого старшого острозького приятеля: «Хто дасть голові нашій воду, а очам джерело сліз, щоб ми могли оплакувати упадок нашої віри і духа?»

      А попик продовжував:

      – Тоді Бог зліпив Адама й питає його: «Треба тобі жони?» – «Так, Господи, – відповів Адам, – треба, бо не маю з ким спати». То сотворив Бог Єву, а та яблуко вкрала. І за ту кару пустив Господь на нас орду татар, турків і ляхів нечестивих, та й погризли вони в наших садах і петрівку, і спасівку. Одне лише древо ще стоїть, дорогі мої дітоньки, – то церква наша православна, а якби і її підгризли, то б усю нашу благовірну Русь чорт побрав, від чого най нас Господь боронить, амінь.

      Прихожани зніяковіло переглядалися між собою; попик повернувся до престолу, а потім вийшов із святими дарами. У цю мить до церкви увірвалися троє в чорних сутанах – двоє каноніків і сам архієпископ Соліковський. Вони, штовхаючись, мов ціпаки, пройшли поміж людьми до царських врат, архієпископ відсторонив попа, той, переляканий такою неймовірною наругою, опустив чашу (народ стояв німий, стетерілий, безвольний) – і загорланив:

      – Віднині проголошуємо прийняття всіма православними синагогами єдиного апостольського грегоріанського календаря і закриваємо ваше поганське капище, поки не складете присягу в тому, що всі Господні празники святкуватимете в одні дні з католицькою Церквою. Спасайте душі, поки гнів Господа не впав на ваші голови. Покарані-бо жиди, які не визнали вчення Христового, не мають нині своїх пророків. Відібрав Бог і в греків – а заодно і в русинів – мужів, глаголющих істину, і не маєте ви тепер ані пам’яті, щоб запам’ятати «Отче наш», ані проповідників своїх, ані розуму, щоб бачити своє спасіння. Боже, змилуйся над ними, заблуканими вівцями, і наверни їх до свого стада!

      Соліковський проймав нас ненависним поглядом, перемінював, немов медуза Горгона, живих людей у камінь, дерево, глину, якою був наш праотець до того, поки Бог вдихнув у нього душу; потім зачинив райські врата і ми, впокорені, без душі, без мислі, виходили з церкви подібно до отари баранів, яких ведуть на заріз, церква спорожніла, люд, зітхаючи й мовчки своєму Богу молячись, розійшовся по домах, і я пішов, і в мені почав народжуватися дивовижний страх перед самим собою. Вчора стинали на Ринку голову нашому провідцеві Підкові, і ми мовчали, покірно приймаючи кару Божу, нині в нас забрали духовні святощі, і ми впокорилися знову, завтра скажуть нам вбивати один одного – і ми зробимо се? І виправдовуватимемо себе так само, як учора й сьогодні, словами: «Що можемо вдіяти проти такої сили?»

      Моя жона, католичка Ґрета, сказала, коли я повернувся:

      – Чого ти зчорнів, мов ніч, коханий? Це ж мусило статися – як не нині, то завтра… Живемо в католицькому місті, в католицькій державі, то чи ж можливо, щоб піддані вічно молилися різним богам і слухалися різних владик? А ті ваші відправи – чи ж то не посміховисько над словом Божим?

      Я згадав проповідь попика – так,