Манускрипт з вулиці Руської. Роман Іваничук

сидять у злиднях і жеброті? Але ти не бачиш того, твої очі тільки там, де блиск, де золото і пиха! Злі ми. Бо злом на зло відповідаємо. А станемо добрими, коли відвоюємо собі давні права… Я робитиму свою справу, Ґрето. А тебе не тримаю, можеш навіть покинути мене…

      Я це сказав, і мені стало страшно, бо любив її – струнку, мов коноплина, жону, з чорним волоссям, що закривало обидва личка – той образ пішов за мною, і я побачив його вдруге в іншій людині, яка принесла мені багато радості й болю, – я простягнув руки, щоб пригорнути її до себе, але вона подалася назад, мовила:

      – Я вже тебе покинула. Цієї хвилини.

      …Сивобородий з моложавим обличчям львівський православний єпископ Гедеон Балабан скинув на мене великими білками, серед яких причаїлися насторожені цяточки зіниць.

      – Хто ти, сину мій, і яка потреба привела тебе в мою обитель?

      – Над церквою Успенія поглумилися, владико.

      – Знаю, і над собором святого Юра – теж. Мене зневажено.

      Я пильно глянув в очі Балабана, цього династичного владики, якого з пелюшок готували в єпископи; він, низькорослий і туго набитий, повів долонею по золотому хресті, що висів на грудях, наче підкреслив цим свій маєстат; я говорив про церкву, єпископ – про себе, і я повторив:

      – Церкву зневажено, владико.

      – Ти – успенський братчик? – примружився Балабан.

      – Я – вигнаний з цеху сідляр Юрко Рогатинець, а в братство запишуся завтра.

      – Що хочеш сказати?

      – Фундушу прошу, щоб викупити друкарню Івана Московитина. Темно у нас…

      – О-о! – вигукнув єпископ, склавши долоні на грудях. – О-о… – повторив тихо. – Благословен мій народ, коли про книги дбає простолюдин!

      – Я вчився в Острозькій школі, святий отче…

      – Хвально… Хвально, сказав-бо Франциск Скорина: «Не токмо для себе живемо на світі, а ще більше для служби Божої і загального добра». Ти зможеш бути провізором друкарні?

      – Зможу, отче. Я знайомився з друкарською справою в Острозі.

      – Се перст Божий, – підвів угору палець єпископ. – Впору прийшов єси до мене. Ми думали над цим уже давно. Напевно, дійшли до тебе чутки про єпископський намір відкрити у Львові друкарню…

      Я знову вчув у його словах зверхність, і мені стало дивно, чому владика підкреслює свою перевагу наді мною, адже справа друкарні належатиме не йому і не мені, а поспільству.

      – Не доходили до мене такі чутки, святий отче.

      – Дивно… – поморщився єпископ. – Сам дійшов до цієї мислі? Ми думали над цим давно, тільки не знали, кому віддати під опіку се важливе діло. Бог послав мені тебе в послушну допомогу…

      – Ваше священство…

      – Не квапся, сину мій, сказати слово, дай розуму своєму зважити його… Прийди до мене завтра, я видам вексель на 1500 золотих, знаємо-бо, скільки править за верстат Якубович. У тяжкі борги вліз покійний книгопечатник… А друкарі суть. Син Московитина Іван Друкаревич знає сей куншт… Поставимо верстат у будинку, що біля Успенської церкви – і про це ми вже