Манускрипт з вулиці Руської. Роман Іваничук

який сидів східкою нижче; той, вислухавши, повернув голову вліво, від неї, немов відштовхнута, повернулася ще одна голова, а далі – п’ята, десята, і за мить біг до ратуші молодий ротмістр із шаблею при боці.

      На балюстраду, під самим шпилем ратуші, вийшов трубач – над містом пролунали бойові трубні звуки. Стих клекіт на Ринку, а за мить з криками: «Naprzód, zabij go!»4 навально рушили з обох боків майдану переодягнені у вояків міщани – зі списами, шаблями, алебардами. З мурів дощаного Смоленська вдарили гармати, мури захиталися – поморщився Жолкевський, – на стіну виліз бородатий боярин у шубі з бобровим коміром, змахнув рукою, щось там викрикнув, і знову вдарили гармати – нападники відступили, над Ринком потягло гострим пороховим смородом, ротмістри – справжні – горлали, заохочуючи переодягнених міщан до бою.

      – Страхи на ляхи, гурра на мазура… – пробурмотів поет Шимон Шимонович; він сидів поруч з архієпископом Соліковським і, забувши, що його можуть почути, шепотів, поволі добираючи слова: – За ойчизну, любі діти, під благі намети… не беріть з собою ліжок, у полі спатимете… килими залиште дома – вкриєтесь щитами… не беріть з собою їсти… землі наїстеся…

      Архієпископ повернувся до поета всім тілом, гострими очицями увіп’явся в його губи, які шепотіли слова вірша, він уловив зміст і своїм вухам не повірив: увінчаний самим папою поет, поважана й недоторканна особа, королівський одописець, блюзнірствує у таку патріотичну мить?! А втім, цього можна було давно сподіватися…

      – Пане Шимонович, – проказав Соліковський, приклеюючи до губів поштиву усмішку, – чи не причулося мені? В нинішню урочисту хвилину ви нічого більше не побачили в нашій звитязі – тільки смерть?

      – Рими не можу відшукати, ваша ексцеленціє, – із спокійною іронією відказав Шимонович, на його обличчя напливала скептична посмішка. – Не беріть з собою пити – нап’єтеся крові… Нічого не виходить… А чому ви зараз такі побожні, наче в костелі після святого сакраменту – хіба не глупо справляти нині оцю звицєнжну комедію, коли війна з Московією, відомо всім, програна?

      Холодна маска лягла на обличчя архієпископа: поет Шимонович почав вільнодумствувати вголос… Так, можна було цього сподіватися. Соліковський не раз гостював у пана Шимона, в його бібліотечній кімнаті часто збиралася достославна львівська еліта для поважних розмов, і хоч стриманий парнасець ніколи не давав волі словам, все ж не ховав від людського ока книг, записаних у папський індекс. Вільнодумство, шовкові рукавички… благопристойність… А найпростіше – вивести на поміст, під який накладені в’язки дров – і всі проблеми розв’язані – без дискусій, без шовкових рукавичок… О свята Супремо5, чому ти обминула Польщу! Ні, ні, не Шимоновича, інших. А тоді він і сам зрозумів би… Спочатку хоча б десять православних отут, на Ринку, на цьому самому місці, де зараз наступають на дощані мури переодягнені за жовнірів міщани. Десять живих смолоскипів!

      – Ваша ексцеленціє, – промовив Шимонович,

4

Вперед, убий його! (Польськ.)

5

Верховний трибунал іспанської інквізиції.