Манускрипт з вулиці Руської. Роман Іваничук

до стіни шибкою, щоб подивитися на себе. Вікно з кімнати Абрекової виходило на ріг Руської і Шкотської, з нього було видно весь Ринок, обступлений справа Шимоновичівським, архієпископським, Корняктівським й Лоренцовичівським палацами, а зліва будинками Альнпека, Гуттера і венеціянського консула Массарі; Льонця зиркнула на вулицю й тихо скрикнула: «Антоніо!» Абрекова виглянула теж і побачила, як ринковим майданом у бік Корняктівського палацу йшов високий смаглявий красень у альтембасовій ферезії1, і впізнала в ньому самого консула.

      Тоді й зрозуміла Абрекова, що матиме ще один клопіт, і як вона не помічала досі, що Льонця з дітвака стала враз принадною дівицею з дурманом в очах, млосною звабою на устах і жіночою хтивістю в порухах тіла? А коли б і запримітила раніше, то що вчинила б, у який спосіб могла запобігти халепі?

      А тепер уже й по біді. Тобто по страхові перед бідою. Звикла. Що сталося, того не направиш. І до тих листків, котрі ось кілька років підряд хтось наклеює над її вікном під заголовком: «Що скаже нині Абрекова?», а в них пасквілі вже не на її дочку, а на райців, лавників і самого старосту, звикла і не звертає більше уваги на викрики ціпаків, які щоранку розганяють натовп, а нині, хвалити Господа, тихо.

      Абрекова сиділа біля вікна, спершись ліктями на підвіконня. Зрідка похропував на ліжку п’яний Письо, застелений тапчан чекав на Льонцю, яка ще не повернулася з ночі, тихо було в домівці, й стара жінка в цю мить відчула, що любить свій куток і свою розпусну доню любить, подвійно – за Ґізю, якої, напевно, ніколи не побачить, і навіть храп Пися додавав домашнього затишку. Мирно було цієї хвилини на душі в Абрекової – може, через те, що за довгий час уперше не регоче, не реве юрба під її вікном, що той проклятий галас віддалився далеко на Ринок, де з самого ранку ведуться великі роботи: будують для чогось з дощок справдешні замки.

      Дрімала, бо ніч минула майже без сну. Спочатку заважав спати Письо – хропів; штовхнула його коліном під зад і перейшла в потемках на Льончин тапчан – він дармує майже кожної ночі, Льонця приходить перед досвітком, а то й зовсім її не буває дома, ще б отой старий пияк здох, то стане тоді так тихо в хаті, що хоч скавули, як пес на місяць.

      Не могла заснути до самого світання, а все через оту думку, яка кожен день з’їдає, мов іржа залізо: чому Бог, а може сатана наслав на її дочок плотську гріховність, адже мати їх, Абрекова, за весь свій вік не зазнала й разу гріха – ні солодкого, ні гіркого… та й що, зрештою, в праведності своїй доброго запосягла; а може, той соромітний гріх – єдина радість у цьому безпросвітному житті, і вона, мама, повинна дякувати Богу, що дав її дочкам хоч замолоду дрібку втіхи, бо потім не буде, ой, не буде…

      Абрекова почула біля вікна кроки й подумала, що хтось-таки наклеїв новий листок і міська галайстра збирається його читати, або ж Льонця приплелася з ночі. Виглянула: біля вхідних дверей стояло двоє маґістратських слуг з сокирами на довгих держаках. Спершу жахнулася, що взяли її під стражу. Але ж почекайте

1

Верхній одяг.