Темна синя вода. Потік. Радій Радутний

та реготатиму я. Всієї різниці – що льоха в баюрі, а я в снігу. Хоча ні, різниця все-таки трохи більша – я встав і пішов, а льоху зарізали й з’їли.

      Хрін ви мене з’їсте. Я сам кого хочеш з’їм.

      На призначення майдану прозоро натякали ятки та будки. З огляду на небазарний день і пізній час ятки були порожні, а будки зачинені, та призначення їх легко вгадувалось. Ось тут, наприклад, продавали ковбаси.

      Я озирнувся на льоху. Та підвела голову й подивилась на мене поглядом, сповненим філософського ставлення до життя й глибокого фаталізму. Мовляв, ну так, заріжуть. Ну так, нароблять ковбас. Таке життя.

      Таке життя мене не задовольняло, і я ковзнув поглядом далі. Тут продавали бублики. Мабуть, не лише бублики, але й калачі, булочки та інші вироби, некорисні для жіночих фігур, але над будкою висів лише бублик. Колись, мабуть, жовтогарячий, а зараз вицвілий і не сказати щоб апетитний.

      У будь-якому випадку тут мені бублик не продадуть, бо зачинено.

      Поруч з бубликовою будкою височіла ще одна, з самоваром. Бач, спеціалізовані. Бублики окремо, чай окремо, а у наші часи кава, печиво та цигарки поміщаються в одному кіоску. У дев’яностих кіоскерши ще й горілку наливали в пластикові келишки, але потім цей бізнес прикрили. Ох, і гамору було з цього приводу!.. В основному з боку власників тих кіосків.

      Сказати, може, й цим, що скоро їхні будки знесуть?

      Я посміхнувся й проґавив момент, коли на протилежний бік вулиці вийшов Іван і помахав мені шапкою.

      Розслабився. Так не можна. Озирнувшись ліворуч-праворуч, щоб, бува, не потрапити під колеса дуже здивованого візника. З транспортних засобів на вулиці був хіба що селянський віз з якимись мішками, але, по-перше, далеко, по-друге, запряжений волами. Не такими здоровенними, як вранішній, але, мабуть, так само повільними.

      Але все одно дорогу я перебіг, а не перейшов.

      Через дорогу і ще трохи пройти розташувався шинок, й Іван з Галею поїли в ньому дячка, який також пам’ятав Григорія Савича.

      «Наливайки» за двісті років мало змінилися. Стійка-шинквас відгороджувала закуток з поличками. На поличках розташувалися, звісно, пляшки; й за різноманіттям ті полички не дуже поступалися поличкам у будь-якому барі кінця двадцятого – початку двадцять першого століття. Хіба, може, етикетки були тьмяніші, а багато пляшок взагалі не мали ніяких ідентифікаційних знаків. Біс його зна, як бармен розрізняв, де самогон, де вишнівка, а де горобинівка.

      Та якось же порався.

      Барменом працював солідний дядько в зеленому каптані. Чорнявий, трохи смаглявий, голений, але з вусами. Щось я читав, що на ці часи алкогольний бізнес повністю віддали євреям, але може й ні. Якщо так, то з боку царського уряду це був мудрий крок.

      Що я там раніше казав про те, що чоловіки ніколи себе в поразці не звинуватять, а знайдуть винуватого деінде?

      Хто винуватий у тому, що в хаті порожньо і нема чим дітей годувати? Правильно, горілка. Хто винуватий в том, що чоловік навіть сорочку пропив? Правильно, шинкар. Хто у нас шинкарі? Правильно,