Название | Темна синя вода. Потік |
---|---|
Автор произведения | Радій Радутний |
Жанр | Историческая фантастика |
Серия | Темна синя вода |
Издательство | Историческая фантастика |
Год выпуска | 2018 |
isbn | 978-966-03-8225-1 |
– Ой! – сказав бармен не менше, аніж через півхвилини. Ще півхвилини подумав і додав: – Вей!
Потім прочумався й вже майже нормальним тоном поцікавився, чи нікого не зачепило.
– Та наче ні… – я про всяк випадок помацав себе за плечі та, наскільки дотягнувся, за спину. Бо раптом осколок прилетів, або щось таке. В стресовому стані, бува, людина й кульове поранення не помічає. Біжить-біжить, кров навколо розбризкує, стріляє, горлає… аж потім раптом падає на одне коліно, на два… й дуже здивовано помирає від втрати крові.
Але ні. Не прилетів.
І в сортир також перехотілося. Мабуть, взагалі, то не в туалет хотілося, а спрацювала чуйка на небезпеку, просто таким дивним чином.
– Ні, – сказав я бармену, що завмер у передчутті скандалу чи вимагання компенсації. – Все гаразд. Але знаєте, мабуть, ми звідси таки підемо…
На морді дячка було написано щирий жаль. Здається, він розраховував стирчати в шинку до пізньої ночі, або й до ранку. Чому ж не посидіти – тепло, працювати не треба, вдячні слухачі дивляться в рота, ще й наливають…
Він по-хазяйськи згріб недопиту сулію, сховав кудись під рясу – мабуть, десь там мав потайну кишеню, й вже наостанок резюмував:
– Отакий він був, Гришка, татарський син!
– Га? – я нашорошив вуха. – Татарський? Чому татарський?
Дячок задоволено гмукнув і неспішно всівся за інший столик. Я уважно оглянув стелю на предмет ще однієї люстри-колеса (не було), обійшов рештки розбитого світильника (про всяк випадок) й всівся поруч. Іван з Галею перезирнулися, зітхнули і також зайняли місця.
Наш інформатор діставати пляшку з кишені не став, а запитально подивився на мене. Я кивнув бармену. Той миттю опинився поруч – мабуть, відчував якусь провину за люстру, й на столі так само миттєво утворилася заткнута качаном пляшка.
О, здається, я знаю, чому село називається Качанівка!..
Надворі стемніло, а дячок все вивалював і вивалював корисні, умовно-корисні, сумнівні і геть безглузді факти й таке чортзна-що, яке й на голову не натягнеш. Половину, мабуть, вигадував на ходу. Добре було б зіпхнути роботу по фільтруванню цього потоку на аналітичний відділ, але де його в біса візьмеш, той відділ?
Ще навіть і спеціалізованої контори нема, під дахом якої живуть такі відділи.
Хоча ні, мабуть, є. Яка-небудь Таємна канцелярія, або щось таке. Бо не може держава жити без контори. Спроби були, але завжди погано кінчалися – або чужа контора в державі заводилася, або держава кінчалася.
Цікаво було б поспілкуватися з представниками Контори нинішніх часів. Хоча ні, краще триматись від них подалі.
Власне, як і в будь-які інші часи.
Послужливий шинкар, мабуть, відчуваючи провину за падіння люстри, запропонував адресу «постоялого двора» – мабуть, якогось аналогу готелю. Вже виходячи з шинку, я несподівано для самого себе спитав, кому він належить, той двір.
І геть не здивувався, коли виявилось, що двоюрідній сестрі шинкаря.
Отакі