Темна синя вода. Потік. Радій Радутний

неголосно ляснув у долоні, кинув сивому корчмарю пару монет і рушив надвір. Я не звернув уваги, думав, вже й не побачимо, аж раптом у корчмі потемніло.

      Було колись і мене таке. Спекотним літом, тільки прокинувшись, я відчинив двері, аби напустити в хату ранкової прохолоди, а сам заліг ще подрімати. Прокидаюсь ще раз – а в хаті темно. А темно – бо стоїть у дверях мара, чорна-чорнюща, зростом майже до пояса, мені, немаленькому, й метляє хвостом – таким здоровенним, що хоч мітлу з нього роби.

      Виявилось, що в гості заскочив сусідський ньюфаундленд на ім’я Рей. Довелось гладити й годувати.

      Візит Рея не минув безслідно. Могутнім хвостом натрусив він повний передпокій блощиць, а звідки чортові комахи прорвалися аж у спальню. Водночас сміючись і матюкаючись, бризкав я дихлофосом плінтуси та диван; хотів і Рея побризкати, але ньюф подивився на мене вкрай осудливо і я передумав.

      Важко не погоджуватися з істотою, у якої ікла з мій великий палець завбільшки.

      Так от. У корчмі потемніло від того, що якась сіра істота затулила вікно.

      Є кумедна притча про слона та кількох сліпців. Вирішили вони скласти враження про те, що ж таке слон; пішли в зоопарк, дали сторожу грошей і почали слона лапати. Один налапав хобот і вирішив, що слон схожий на змію, інший – що на могутнє дерево, ще хтось порівняв тварину зі склепінням, що нависає над головою. Хтось помацав вухо й вирішив, що слон – це тварина-віяло, а хтось поліз слону проміж ніг, щось там довго робив, та враженнями ділитись відмовився.

      Кажуть, слону сподобалося.

      От і я, завваживши у віконці шмат сірої шкіри, подумав, що бачу шматок слона.

      Помилився, але ненабагато.

      Віл був заввишки як я й лише трохи недотягував до зросту Ігоря. До Альбертової маківки волику було, звісно, ще тягтись і тягтись, та загалом Альберт на фоні істоти здавався чахликом, мавпочкою біля першерона, ліліпутиком біля примотузованого до землі Гулівера й відчував, мабуть, те саме, що й ми.

      Здоровенний віл, неквапно переставляючи ноги, підійшов до воза й терпляче чекав, поки господар причепить йому на роги хитру збрую. Наші погляди візник також помітив і не втерпів, аби не похвалитися.

      – Волик сподобався?

      Іван кивнув, Галя кивнула, і я з Ігорем зробили те саме, бо що тут скажеш?

      – Черкаська порода! – гордовито пояснив дядько. – У вас у Києві таких нема!

      Я кивнув знову. Що правда, то правда. В моєму Києві, мабуть, ніяких нема. Хіба, може, в «Мамаєвій слободі» завели, бо наче у власника були до війни такі плани. Але війна втрутилася, й багато планів полинуло в небо разом з тими, хто їх виношував…

      Але до війни лишалося ще дві сотні років, а волик був тут, перед очима, й таки вражав. Могутній пахолок, рівна спина, рівний окрас, сивий-сивий, як голова літньої мудрої жінки, що не соромиться сивини, не ховає її під фіолетовими кучериками, а пишається.

      І роги. Неймовірної форми вигнуті роги, схожі на ліру.

      Десь я таке вже бачив.

      Згадка прийшла несподівано й аж здригнутися змусила.