З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя. Коллектив авторов

зерном колосилась мова.

      Вона як хліб. Вона мені свята.

      І кров’ю предків тяжко пурпурова.

      А хтось по ній прокопував рови.

      Топтав, ганьбив нам поле найдорожче.

      І сниться сон: пасуться корови —

      сім тучних, але більше тощих.

      Скубуть озиме, нищать ярину,

      ще й гидять, гудять, ратицями крешуть.

      Трагічна мово! Вже тобі труну

      не тільки вороги, а й діти власні тешуть.

      Безсмертна мово! Ти смієшься гірко.

      Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.

      Вони ж дурні, вони ж знімали мірку

      з твоїх принижень – не з твоєї величі!

      Твій дух не став приниженим і плюсклим,

      хоч слала доля чорні килими

      то од Вілюйська до Холуйська,

      то з Києва до Колими.

      З усіх трибун – аж дим над демагогом.

      Усі беруть в основу ленінізм.

      Адже ніхто так не клянеться богом,

      як сам диявол – той же шовінізм.

      Як ти зжилася з тугою чаїною!

      Як часто лицемірив твій Парнас!..

      Шматок землі,

         ти звешся Україною.

      Ти був до нас. Ти будеш після нас.

      Мій предковічний,

         мій умитий росами,

      космічний,

         вічний,

            зоряний, барвінковий…

      Коли ти навіть звався – Малоросія,

      твоя поетеса була Українкою!

      Євген Филимонович Маланюк

      1897 (с. Архангород, Кіровоградська область) – 1968 (м. Нью-Йорк)

      Друге посланіє[14]

      уривок

      Доба нам обжинки справляє

      На наших душах і тілах.

      Та ти – не виграшка природи,

      Не примха лиш земних стихій —

      Ти не загинеш, мій народе,

      Пісняр, мудрець і гречкосій.

      Бо вірю: судні дні недаром

      Твій чорний рай зняли пожаром

      І пломінь слупами росте,

      Сполучуючи з небом степ.

      І небо сходить на країну

      Крізь зойк заліз, крізь звіря рик,

      Крізь дим руїни – Україну

      Новий узріє чоловік.

      Одна пісня[15]

      В кінці греблі

      Шумлять верби…

      Бува, почуєш пісню і спахнеш

      Пекучим болем пізньої любові —

      І от – далечина Твоїх безмеж,

      Твоїх небес нестриманая повінь:

      Пливе, пливе блакитна широчінь,

      Росте, росте співучим колом обрій;

      Від білих хмар лиш смарагдова тінь

      Біжить ланами, лиш вітри недобрі

      Напружують свій навіжений чвал…

      О, як забуть Тебе, єдину в світі!

      Твій зір мені ясніш за сонце світить,

      Твоя далека пісня, як хорал.

      Моя весна. Моя, моя Земля!

      Яке ж залізне серце муку стерпить:

      Оттут в недужих мріях уявлять,

      Як «в кінці греблі шумлять верби».

      Андрій Самійлович Малишко

      1912 (м. Обухів, Київська область) – 1970 (м. Київ)

      Стежина

14

Програма 11-го класу (додатково).

15

Програма 11-го класу (додатково).