Чума (збірник). Альбер Камю

замалий для його білої сорочки з високим коміром. Його ніс засіяли чорні цятки, а губи тремтіли. Сиве, досить гарне волосся не могло приховати звислих і негарних вух, криваво-червоний колір яких на сполотнілому обличчі вразив мене. Розпорядник пояснив нам, де стати. Кюре йшов попереду, за ним їхав катафалк, який обступило четверо носіїв. Позаду – директор, я, а наостанку делегована санітарка й месьє Перес.

      Сонце вже заполонило все небо й тепер придавлювало землю, ставало дедалі спекотніше. Не знаю чому, але перед тим, як вирушити, ми досить довго чекали. Я спарився у своєму похмурому вбранні. Старий, що був начепив капелюха, знову скинув його. Директор розповідав мені про нього, і я, ледь повернувшись у бік старого, розглядав його. Сказав, що ввечері моя мати й месьє Перес у супроводі санітарки часто ходили гуляти аж до містечка. Я роззирнувся навколо. Дивлячись на рядки кипарисів, що тяглися до гір ген на обрії, на долину, поплямовану рудим і зеленим, виразні контури поодиноких будинків, я зрозумів матір. Увечері на цю землю немов спадав меланхолійний спочинок. Натомість удень палюче сонце тремким маревом пообгортало краєвиди, що були тепер нелюдські та гнітючі.

      Ми рушили. Я помітив, що Перес трохи шкутильгає. Катафалк мало-помалу набрав швидкості, і старий почав відставати. Один зі служників, що йшли обабіч катафалка, теж відстав і тепер ішов поряд зі мною. Мене вражало, як швидко підбивається вгору сонце. Я помітив, що все довкілля давно вже сповнене дзижчанням комах і шелестінням трав. Піт аж котився мені по обличчю. Капелюха я не мав, тож обмахувався хусточкою. Погребовий служник сказав мені щось, але я не почув. Піднявши кашкета правою рукою, він, діставши хусточку, витирав чоло лівою.

      – Що? – перепитав я його.

      – Але ж пече! – повторив він, показуючи на небо.

      – Атож, – кивнув я.

      – Це ваша мати тут? – запитав він трохи згодом.

      – Атож, – знову промовив я.

      – Скільки їй було років?

      – Багато, – відповів я, не знаючи, скільки саме.

      Після цього служник замовк. Я озирнувся: ззаду, метрів за п’ятдесят від нас, дибав старий Перес. Він поспішав і, щоб не втратити рівноваги, вимахував капелюхом. Побачив я й директора. Той ішов повагом, без зайвих рухів. На чолі в нього вилискувало кілька краплин поту, але він не витирав їх.

      Мені здалося, ніби наша процесія зарухалася швидше. Навколо й далі стелилися сільські краєвиди, залиті яскравим сонячним сяєвом. Сліпучі відблиски були просто нестерпні. Якийсь час ми йшли недавно відремонтованою ділянкою шляху. Сонце розтопило гудрон, і ноги вгрузали, лишаючи блискучі роззявлені сліди. Здавалося, ніби з цієї самої асфальтової чорноти був зроблений і шкіряний капелюх, що виднів над катафалком і вкривав голову візника. Я почувався розчавленим між сліпучою блакиттю неба і монотонністю чорних барв: чорним полиском асфальту, похмурістю жалобного вбрання й чорнотою лакованого катафалку. Це все – сонце, дух шкіри й конячого посліду, свіжого