Чума (збірник). Альбер Камю

я.

      Тоді, крутячи сивого вуса й не дивлячись на мене, він буркнув:

      – Розумію.

      Вартівник мав гарні блакитні очі й червонясту шкіру. Подав мені стільця, а сам сів трохи позаду. Санітарка підвелася й пішла до дверей.

      – У неї сифіліс, – шепнув мені вартівник.

      Немов не розуміючи, я глянув на санітарку й побачив у неї під очима пов’язку, що йшла навколо голови. Там, де мав бути ніс, пов’язка була пласка. Замість обличчя видніла тільки біла пов’язка.

      Коли санітарка вийшла, вартівник повідомив:

      – А тепер я покину вас.

      Не знаю, який жест я зробив, проте він лишився, ставши десь позаду. Його присутність за моїми плечима заважала мені. Кімнату виповнювало лагідне надвечірнє світло. Під скляним дахом дзижчало двійко джмелів. Я відчув, що мене долає сон. Не обертаючись, я запитав:

      – Ви давно тут?

      – П’ять років, – миттю відповів він, немов чекав мого запитання, і говорив потім досить довго. Мовляв, він би дуже здивувався, якби хто сказав йому, що на старість він буде вартівником притулку в Маренґо. Йому шістдесят чотири роки, він парижанин. Тут я урвав його:

      – А! Так ви не тутешній?

      Згодом я пригадав, що вартівник, перше ніж провести мене до директора, розповідав про матір. Казав, що її треба чимшвидше поховати, бо всюди спека, а надто в цьому закутку. Саме тоді він розповів, що жив у Парижі й добре пам’ятає його. «У Парижі небіжчика не ховають три, а то й чотири дні. А тут часу немає, інколи ще не змирився з думкою про смерть, як уже треба бігти за катафалком». І тоді дружина сказала йому: «Помовч, про таке не говорять!» Старий почервонів і вибачився. Я заспокоїв їх: «Нехай». Його розповідь, на мій погляд, була цікава й точна.

      У морзі старий розповів мені, що потрапив до притулку як злидар. Він почувався ще на силі, тож і попросив, щоб йому дали місце вартівника. Я зауважив, що, зрештою, він теж пансіонер. Старий відповів, що ні. Мене вразила манера, з якою він говорив «вони», «інші», а інколи й «старі», розповідаючи про пансіонерів, дехто з яких був не старшим від нього. Але, звичайно, відмінність існувала. Він був вартівник і мав певну владу над ними.

      Повернулася санітарка. Швидко впали сутінки. Невдовзі вже й ніч загусла над скляним дахом. Вартівник повернув вимикач, і мене засліпив несподіваний спалах світла. Він запросив мене до їдальні на вечерю. Але їсти мені не хотілося. Тоді запропонував принести чашку кави з молоком. Цей напій я полюбляв, тож кивнув головою, і за хвилину він уже повернувся з тацею. Я пив каву, і мені закортіло курити. Я завагався, не знаючи, чи можна курити коло матері. Я став міркувати: таж це не має ніякого значення. Я запропонував сигарету й вартівникові, і ми закурили.

      – Знаєте, – сказав він перегодом, – сюди прийдуть друзі вашої матері й теж чатуватимуть над тілом. Це традиція. Мені треба йти за стільцями та чорною кавою.

      Я спитав, чи не можна загасити одну лампу. Світло, відбиваючись від білих стін кімнати, втомлювало мене. Старий пояснив, що це річ неможлива. Освітлення працює за принципом: усе або нічого. Далі я вже не звертав уваги на старого.