Чума (збірник). Альбер Камю

Читать онлайн.
Название Чума (збірник)
Автор произведения Альбер Камю
Жанр Зарубежная драматургия
Серия Шкільна бібліотека української та світової літератури
Издательство Зарубежная драматургия
Год выпуска 1942
isbn 978-966-03-5461-6, 978-966-03-6103-4



Скачать книгу

для старих міститься в Маренґо, за вісімдесят кілометрів від Алжира. О другій годині я сяду в автобус і дістанусь туди надвечір. Отже, зможу чатувати біля небіжчиці, а повернуся завтра ввечері. Я попросив у шефа два дні відпустки, і він, звичайно, не міг мені відмовити, бо не мав ніякої не менш поважної причини. Але, здається, невдоволено скривився, тож я навіть сказав йому: «Я тут не винен». Він не відповів, і я подумав, що, напевне, не годилося казати йому цих слів. Зрештою, чого я маю виправдовуватись? Радше він сам мав висловити мені своє співчуття. Але він, безперечно, висловить його післязавтра, коли побачить мене в жалобі. А тим часом мати ще ніби й не померла. Натомість після похорону в її смерті вже не буде сумнівів і все набере більш офіційного характеру.

      О другій годині я сів на автобус. Припікало сонце. Як і завжди, я пообідав у ресторані Селеста. Усі мені співчували, а Селест скорботно зітхнув: «Мати тільки одна». Коли я виходив, мене провели до дверей. Я був трохи пригнічений, бо ще мав зайти до Еманюеля й позичити чорну краватку та жалобну пов’язку. Кілька місяців тому помер його дядько.

      Мені довелося бігти, щоб устигнути на автобус. Ця поквапність і сама поїздка, коли тіло трусило на вибоїнах, смерділо бензином, а відблиски неба й шосе сліпили очі, мабуть, і стали причиною, що я одразу заснув. Я спав майже всю дорогу. Прокинувшись, побачив, що прихилився головою до офіцера, який усміхнувся мені й запитав, чи я здалеку. «Так», – відповів я, щоб не розмовляти з ним.

      До притулку від містечка два кілометри. Я пішов пішки. Я одразу хотів побачити матір. Але вартівник сказав, що слід зайти до директора. Директор мав якісь справи, і я був змушений чекати. Вартівник невпинно розповідав про щось, а потім я нарешті побачив директора, що прийняв мене у своєму кабінеті. То був сухенький стариган з орденом Почесного легіону. Він дивився на мене ясними очима і так довго тис мені руку, що я вже не знав, як вивільнитись. Зазирнув до течки і промовив:

      – Мадам Мерсо поступила до нас три роки тому. Ви були її єдиною підтримкою.

      Мені здалося, ніби він чимсь дорікає мені, і я взявся пояснювати. Проте він урвав мене:

      – Сину мій, вам нема чого виправдовуватись. Я читав справу вашої матері. Ви не могли забезпечити її потреб. Їй була потрібна доглядачка. А ваша платня дуже скромна. І зрештою, тут вона була щасливіша.

      – Атож, пане директоре, – кивнув я.

      – І знаєте, – додав він, – тут вона мала друзів, людей свого віку. Могла розмовляти з ними про цікаві їй речі, належні вже до минулої доби. А ви молоді, і їй було б нудно з вами.

      То таки була правда. Коли ми з матір’ю жили вдвох, вона всякчас тільки мовчки поводила за мною очима. Перші дні у притулку вона часто плакала. Адже вона звикла жити вдома. Минуло б кілька місяців, і вона б плакала, якби її забрали з притулку. Знову-таки внаслідок звички. Почасти, мабуть, саме тому протягом останнього року я майже не їздив до неї. Крім того, поїздка до матері забирала увесь недільний день і вимагала від мене додаткових зусиль: я мав іти до автобуса, купувати квитки і їхати дві години.

      Директор говорив щось і далі. Але я майже