Черлене вино. Роман Іваничук

корону. Але я – жертва. Я ж кохана австрійського герцоґа Вільгельма і була з ним у шлюбі…»

      «Немає у вінценосців свого власного життя… Ти ж піддалася умовлянням ксьондзів домініканців, а Вільгельму заплатили двісті тисяч флоринів відступного…»

      «І я взяла шлюб з варваром Яґайлом. Зачахла моя краса, і я віддала її у жертву унії Польщі й Литви».

      Яґайло: «Чи ж ваші кривди, Кейстуне і Ядвіґо, не окупилися сторицею у переможній битві під Ґрюнвальдом?»

      Свидриґайло: «Фарисею! Хіба для того, щоб перемогти католицький орден, треба було окатоличувати Литву й Русь? Чого більше боїшся, перевертню: католицького хреста й меча чи схизми? Якщо ти справді ворог хрестоносців, то чому не поєднаєшся з гуситами проти ордену? Кличеш мене тепер на допомогу? Що ж, прийду. Тільки не як до опікальника, а до послушника моєї волі. Я відірву від тебе Литво-Русь».

      Привиди щезли, голоси віддалились, Свидриґайло знову надпив з кухля. Полум’я сліпило, він зиркнув на кахлю, з якої тільки що дивилося на нього ненависне обличчя Яґайла, і здивувався, побачивши замість нього рельєф голови старого Вітовта. Спитав тихо Вітовт Свидриґайла:

      «Чому ти чекаєш мого коронування і моєї смерті в короні?»

      «Не втримати тобі її, ти вже старий і немічний. Та навіть якби сильний був, не захотіла б Литво-Русь мати тебе своїм королем. Ти ж католик».

      «Обманець ти, Свидриґайле. Надів на себе личину захисника православних, тобі повірили русинські князі й бояри, сам же бажаєш лише влади й особистої помсти. За віщо хочеш отруїти мене на коронаційному бенкеті?»

      Знову невідомі голоси наповнили княжі хороми, Свидриґайло крикнув, щоб заглушити їх:

      «Ти ще питаєш? Я пригадаю тобі… Після смерті нашої з Яґайлом матері, княгині тверської Уляни, віддав мій брат мою дідизну – Вітебськ – своєму сокольничому. Я убив нахабного слугу, зайняв Вітебськ, а потім, здобувши з допомогою смоленського й рязанського князів Кам’янець на Поділлі, підняв повстання проти Яґайла. Ти допоміг йому придушити бунт, і я з боярами перемишльськими, чернігівськими і стародубськими знайшов захист у твого зятя, великого князя московського Василія, сина Дмитрія Донського. «Месяца июля, 26, 1408 года, – записано в московських літописах, – приде к великому князю князь литовский Свидриґайло Ольґердович служити. Князь же великий Василий Дмитриевич прият его с честью и даст ему град Владимир. И рад бысть князь великий со всеми бояре своими». Тоді ти рушив на Москву. На річці Угрі примирився із своїм зятем, мене ж повернув у свій двір. Я жив у приниженні – гірше смерда, ти навіть не запрошував мене до столу. А потім ув’язнив, і я промучився у крем’янецькій темниці вісім літ».

      «Ти ж увійшов у змову з хрестоносцями».

      «А ти не змовлявся з ними, коли після втечі з ув’язнення вертався до Вільна?.. Я ж більше не йду на зговір з ними… Мене визволили з тюрми русинські князі, і перед ними я в боргу… Правда, король забрав мене потім з Констанци до Кракова і примирив з тобою, але ти відсунув