Черлене вино. Роман Іваничук

Жиґмонт з польським королем. Він з Литвою буде.

      – В’єш вужівочку, князю… А Литва ж то – під ким сьогодні? – Свидриґайло різко повернув голову до Олександра Носа й Василя Острозького. – Що ви скажете, братове?

      – Ратники наші готові, – підвівся князь Острозький, поправляючи пояс на гаптованій золотом китайчатій свиті. – На перший поклик готові.

      Свидриґайло наповнив кухоль червоним вином, кивнув гостям, щоб наливали й собі.

      – Що чув нового про коронацію, Юршо? – спитав у старости Луцького замку.

      – Таємно радяться. Але знаю, що після нинішньої ради Сиґізмунд пошле гінця до Відня з наказом, щоб вирушали посли з короною і клейнодами.

      – За ваше здоров’я, панове-радо, – надпив Свидриґайло. – Станемо ми при віленському дворі на сторожі корони. А на коронаційному бенкеті вип’ємо за довгі літа литовського короля! – Він закинув голову, перехиляючи кухоль і, витираючи вуса, приховав долонею злобну посмішку. Тоді його погляд упав на Івашка Рогатинського, який пильно дивився на князя і не пив.

      – А ти чому постиш, пане Івашку? – вколов очима олеського державця, зі стуком опускаючи кухоль на стіл.

      Івашко підвівся.

      – Не захотів ти мене нині слухати, коли ми були сам на сам, то запитаю при всіх. Хочу, князю, твердо знати, за що маю випити. Я служив Яґайлові в Рогатині і, називаючись боярином, був рабом львівського старости Одровонжа. Я мав право дати своїй дочці віно лише тоді, якщо вона вийде заміж за католика. Я міг дістати герб і рівність з польським шляхтичем тільки ціною прийняття латинського обряду. Я перейшов служити Вітовтові. Що жде мене і моїх землян у Литовському католицькому королівстві?

      Устав і Свидриґайло.

      – Я обіцяю вам, панове, коли перейму в спадок литовську корону, правити за вашою радою як провідник усього русинського язика.

      – Але ж ти сам католик, князю.

      – Блажен-бо муж, іже іде на суд несчестивих, там же за правду глас свій подає. Я ж насильно хрещений у латинство ще малим хлопцем, у Кракові, за велінням Яґайла.

      – Але ж давав Яґайлові грамоту вірності.

      – Та грамота була скріплена фальшивою печаткою.

      – А перед нами якою печаттю заручишся?

      – Ось мій сиґнет! – Свидриґайло зняв з великого пальця персня з гербом – золотим вужем між двома дубовими листками – і показав його гостям. Хвилину чекав, лють клекотіла у грудях, врешті він протиснув крізь зуби: – То яке тепер твоє слово, боярине?

      – Згода, – відказав Івашко.

      Семен Гольшанський повернувся до Свидриґайла і мовив єхидно:

      – А ти віддай Івашкові всю Русь – від Луцька до Києва, хай править нею від Литви окремо, і рожай шляхетський губить, і підносить рожай хлопський – пся крев!

      – Князю Гольшанський, – підніс голос Івашко. – Русь уже правила від Литви окремо: Київська і Галицько-Волинська Русь. Литва теж правила окремо – там, де жмудь. Тепер нам разом судилося йти, тож не піднось себе надто високо. Боярин єсьм – шляхетського, як і ти, роду, чому кориш мене