Черлене вино. Роман Іваничук

щоб мали чим і за що воювати.

      – А за що, княже? – спитав чоловік. – Знаємо, що міщанин воює за маґдебурію, шляхтич – за шляхетську хартію, землянин – за двір, жолдак – за жолд. За що воюватиме тяглий смерд – за калан?5 Зварич6 – за прасолку? Данник – за подимне й рогове?

      – Я ж їх і не кличу, любомудре. Та й з чим вони підуть на рать?

      – А ти поклич. Хіба не чуєш – хвалу тобі викрикують, надію мають на тебе. Токмо з ними сильний будеш. Покладися на них, то підуть вони з рогачами – за отчизну.

      Опустив голову князь – думав хвилину, потім глянув спідлоба на худорлявого чоловіка з мудрими очима і спитав:

      – А що єсть отчизна?

      – Нині вона для людей те, що я вже сказав. А для жебраків – дерев’яна мисочка для подаянь. Ти ж зроби так, щоб вітчизною для них стала земля, на якій живуть!

      – А тоді набирати мені ратоборців з отих? – показав Свидриґайло на калік.

      – І вони були колись люди.

      – Смішний ти, чоловіче, і нерозумний. Хоч і не схоже, та, мабуть, сам смерд єси?

      – Русин єсьм, княже. А ти за Русь хочеш стати.

      Забігали жовна на вилицях князя, він повернувся, за ним стали литовські ратники, і тут Свидриґайло упритул зіткнувся із скоморохами, попереду яких стояв вродливий парубок з гуслями під пахвою. Князь ступив крок, але зупинився і, подумавши мить, сягнув у полу кубрака. Вийняв дукат і кинув гусляреві.

      – Ти їхній ватажок? Сьогодні, як ударить дзвін на Покрові, приходьте в Стирову вежу співати на моєму бенкеті.

      І рушив майданом у бік русинського боярського стану.

      – Віддай йому дукат, парубче, – мовив чоловік. —Негоже співцеві грати в кості з сильними світу сього.

      – Еге ж, – хмикнув Арсен, – базікайте… А ми де пиво п’ємо, там честь віддаємо.

      – Дивись, щоб не перепив. Аби на похміллі не прокинувся, бува, у ковпаку з дзвіночками…

      – Та хто ви такі, що всіх повчаєте? – огризнувся гусляр. – Пророк чи хто?

      – Та ні… Я, хлопче, Осташко Каліграф. З Олеська.

      Він сказав це, повернувся і загубився в юрбі, а тоді до Арсена підійшов одноокий, без руки старець і мовив:

      – За віщо образив нас, скомороший ватажку?

      – Гур-гур, їде Юр, – визвірився Арсен на старця. – А ти хто такий?

      – Рівня тобі. Я – отаман калік перехожих.

      – Та як ти смієш, голодранцю! – закричали скоморохи, і циган відпустив ланцюга, на якому тримав ведмедя.

      Звір заревів і кинувся до старого. Той позадкував, а жебраки – врозтіч.

      – Тікайте, щури підвальні, як не хочете знати, що таке амінь в отченаші! – зареготав їм услід Арсен.

      І змовк. Звіддаля дивився на нього чи то глузливо, чи то співчутливо жебрацький отаман, похитував головою, і Арсен відчув, як у душі заворушився докір до самого себе. Чи ж то давно було?..

      Жебручі спудеї Яґеллонського університету – жаки – бродять краківським передмістям, випрошуючи грошей і хліба, бо їм, бач, захотілося рогатої беретки бакалавра, а їсти нема що,

5

Калан – удар нагайкою (тюрк.).

6

Зварич – солевар.