Черлене вино. Роман Іваничук

Читать онлайн.
Название Черлене вино
Автор произведения Роман Іваничук
Жанр Историческая литература
Серия Роман Іваничук. Зібрання творів (Фоліо)
Издательство Историческая литература
Год выпуска 1976
isbn 978-966-03-8133-9



Скачать книгу

в очах князя, і злагіднів погляд боярина. – Чуєш, б’є наш час… Це добре, що ти прийшов, олеський старосто. Я тебе ще не зрів ув очі, а ти моя головна опора на півдні – на Кам’янець мало маю надії. Кажеш, просять мене руські бояри у свій стан? Скажи, що йду. А ввечері ви всі прийдете до мене на бенкет… Але як це так, що я досі тебе не бачив, Преслужичу?

      – Спасибі, що хоч ім’я моє запам’ятав…

      Понурився боярин Івашко: близько тримає біля себе Свидриґайло князів Василя Острозького, сина Федора, що то ратоборствує нині серед гуситів, і Олександра Носа, та визволяли Свидриґайла з крем’янецької тюрми не тільки вони. Як нині пам’ятає Івашко… У великий четвер 1418 року зібралися князі Василь та Олександр у Рогатині, у дворі Преслужича, і таку кознь задумали: «Свидриґайло за нами стояв, то ми визволимо його і князем своїм поставимо». І послали в Крем’янець двох чоловік, змовившись із ними: «Предайтеся служити воєводі крем’янецькому. Єгда же ми прийдемо ко граду, ви возвод отогніть і міст положіть». І ті приїхали, довірилися воєводі, а в понеділок Великодній Василь, Олександр та Івашко прибули до Крем’янця із загоном у п’ятсот чоловік, пройшли по спущеному мосту і серед темної ночі перебили крем’янецьку залогу…

      – Ніч була, коли ми тебе визволяли з крем’янецького острогу, – сказав по хвилині Івашко. – Василь Острозький та Олександр Ніс помчали тоді з тобою до Констанци, я ж повернувся у Рогатин. Ти не забув того, княже, що врятували ми тебе?

      – He забув, – спохмурнів Свидриґайло, і це не пройшло повз уваги Івашка Преслужича. – Скільки маєш війська в Олеську?

      – Тисяча. На полі – тисяча. А в замку вона трьох вартує. Неприступний мій замок.

      – Як довго витримаєш облогу?

      – Півроку. Але чому ти спохмурнів, князю?

      Відповіді не було, і серед цієї мовчанки раптом тривога пройняла боярина. Півроку… Тисячі королівських рицарів на заолеських полях – від Підлисся до Пліснеська – з таранами, облоговими баштами, кінні й піші, в залізі і з вогнем, а замок посередині – між порослими лісом болотами і хребтом Вороняцьких гір. Півроку на червоному полі… А якщо більше?

      – Чому ти спохмурнів, князю? – перепитав Івашко Преслужич.

      – Думаю…

      Та враз забігали Свидриґайлові очі, весело спалахнули, він розкотисто засміявся – щось скомороше, заразливо веселе було в цьому безпричинному сміхові, і боярин засміявся теж.

      – Півроку, кажеш? – обірвав сміх Свидриґайло. – А нам досить півмісяця!

      – Спитати хочу тебе, князю…

      – Увечері спитаєш. Я збираюся до вашого стану.

      Засурмили роги біля В’їзної брами, литовські стражники підняли вгору алебарди, лучники вибігли на майдан, вигукуючи:

      – Дорогу, дорогу!

      Галман знявся за вірменськими лядами, литовські жидове, обвішані дорогими єдвабами та оксамитом, спритно пробралися до проходу, а від паперті Покровської церкви поповзли жебраки. Немов жуки, мов слимачня, катуляли на сідницях, перевалювались на милицях, рачкували на руках, сунулись на животах безногі, сліпі,