Потоп. Том III. Генрик Сенкевич

не чув закінчення цієї балачки, бо дуже над словами пана Заглоби замислився. Знав і він про амбіції пана Любомирського, тому не сумнівався, що той або захоче йому свою волю накинути, або самостійно діятиме, хоч би це навіть шкоду Речі Посполитій завдало б.

      Тому суворе його обличчя спохмурніло, і став воєначальник бороду свою скубати.

      – Ого! – шепнув Янові Скшетуському пан Заглобa. – Щось там пан Чарнецький гірке гризе, бо його обличчя схожим на орлине зробилося, зараз так когось і клюне.

      Утім пан Чарнецький озвався:

      – Треба, щоб хтось із вас із листом від мене до пана Любомирського поїхав.

      – Я його знайомий, тому викликаюся, – запропонував Ян Скшетуський.

      – Гаразд, – погодився вождь, – чим знаменитіший, тим краще.

      Пан Заглобa звернувся до пана Володийовськогo і знову прошепотів:

      – Вже і крізь ніс промовляє, це ознака великого збудження. Пан Чарнецький насправді мав срібне піднебіння, бо його власне куля багато років тому під Бушею вибила. Тому коли він був зворушений, розгніваний і неспокійний, то завжди промовляв різким і деренчливим голосом.

      Тепер він звернувся до пана Заглоби:

      – А може, й ви з паном Скшетуським поїхали б?

      – Охоче, – погодився пан Заглобa. – Якщо я чогось не доб’юся, то ніхто не доб’ється. Врешті до такого великородного шляхтича вдвох буде солідніше.

      Пан Чарнецький стулив губи, скубонув бороду і промовив немовби сам до себе:

      – Великородний! Великородний!

      – Цього ніхто панові Любомирському не забере, – зауважив пан Заглобa.

      А пан Чарнецький брови насупив:

      – Річ Посполита й сама велика, а родів відповідно до неї немає великих, малі лише, і бодай би земля поглинула тих, хто про це забуває!

      Замовкли всі на таку сильну промову, після якої пан Заглобa помовчав і сказав:

      – Відповідно до всієї Речі Посполитої, звісно!

      – Я також не із солі виріс, і не з ріллі, лише з того, що мені болить, – oзвaвся пан Чарнецький. – А біль цей залишили мені козаки, котрі ось рота прострелили. А тепер болить мені швед, і тепер або я цю болячку здолаю, або вона мене, в чому допоможи мені, Боже!

      – І ми допоможемо кров’ю нашою! – підтримав пан Поляновський.

      Пан Чарнецький ще пережовував якийсь час гіркоту, яка піднялася йому в серці від думки, що амбіції пана маршалка можуть йому в порятунку вітчизни нашкодити, врешті-решт заспокоївся і промовив:

      – Треба листа писати. Прошу, панове, за мною.

      Ян Скшетуський і пан Заглобa пішли за ним, а через півгодини сіли на коней і поїхали зворотною дорогою до Радимна, бо були звістки, що саме там зупинився пан маршалок із військом.

      – Янe, – озвався пан Заглобa, мацаючи калитку, в якій віз лист пана Чарнецькогo, – зроби мені милість і дозволь мені самому балакати з маршалком.

      – А батько справді його знав і фехтування навчав?

      – Та… так лише говорилося, щоб пара в роті зігрілася і щоб язик не розм’як, що від тривалого мовчання статися може. Ні я його не