Потоп. Том III. Генрик Сенкевич

по-лицарськи захищатися.

      «Ти хочеш мене, як чапля сокола, лезом прохромити, – подумав собі пан Міхал, – але я тебе таким вітрячком зустріну, який ще в Лубнах натренував».

      Ця думка здалася йому поки що найкращою, тому молодик випростався в сідлі, підняв шаблю і став нею махати, подібно до руху по колу вітряка, але так швидко, що повітря засвистіло вражаюче.

      А що призахідне сонце вигравало на його шаблі, то оточив себе, наче променистим щитом мерехтливим. Тоді вдарив острогами бахмата і кинувся на Канненберґa.

      Той згрупувався ще більше і майже притиснувся до коня, в одну мить схрестив рапіру з шаблею, раптово висунув голову, як вуж, і завдав свого жахливого удару.

      Але в цю мить зашумів жахливий млинок, рапіра затряслася шведові в руці, вістря поцілило в порожнечу, натомість вигнутий кінець шаблі малого лицаря з блискавичною швидкістю встромився в обличчя Канненберґa, розтяв йому частину носа, рот, підборіддя, досягнув ключиці, розтрощив її і зупинився лише на перев’язі, що висіла через плече.

      Рапіра випала з рук нещасного і ніч заполонила його голову, але перш ніж той упав із коня, пан Володийовський відпустив шаблю на ремінь і вхопив опонента за плечі.

      Заверещали в унісон з того берега шведи, а пан Заглобa підскакав до невисокого лицаря і зрадів:

      – Пане Міхале, я знав, що так буде, але був готовий за вас помститися!

      – Це був майстер, – відповів пан Володийовський. – Беріть коня за вуздечку, бо він хороший!

      – Га! Якби не ріка, можна було б і тих полоскотати! Я б першим…

      Подальші його слова зупинив свист куль, тому, не закінчивши думку, пан Заглоба вигукнув:

      – Утікаймо, пане Міхале, бо ці зрадники підстрелити нас готові!

      – Не мають ці кулі достатньої стрімкості, – зауважив пан Володийовський, – бо вони задалеко.

      Тим часом оточили їх інші польські вершники, вітаючи пана Міхала і дивлячись на нього із захопленням, а той тільки вусами раз по раз ворушив, бо також був задоволений собою.

      А на іншому березі, між шведами, кипіло, як у вулику. Артилеристи викочували зі зусиллям гармати, тому у ближніх польських лавах озвалися сурми до відступу. На їхній відголос кожен подався до своєї хоругви, і вмить усі вишикувалися справно. Відступили під ліс і зупинилися, немовби місце ворогові залишаючи та запрошуючи його за річку. Тут до лави людей і коней під’їхав на тарантовому скакуні чоловік, одягнений у бурку і шапку з чаплиним пером, із позолоченим буздиганом у руці.

      Видно його було чудово, бо спадали на нього червоні промені сонця, що заходило, і вершник їхав перед полками, немов на параді. Впізнали його відразу ж усі шведи і стали кричати:

      – Чарнецький! Чарнецький!

      А той балакав щось із полковниками. Бачили, як на довше зупинився біля лицаря, котрий Канненберґa здолав, і руку поклав на його плече, після чого підняв буздиган і хоругви взялися повільно, одна за одною, завертати до борів.

      А тут і сонце