Потоп. Том III. Генрик Сенкевич

вози, в яких могла лежати рясна здобич, відвага так заповнила його серце, що орендар із Вонсоші вирвався на кількадесят кроків уперед. Піхотинці біля фір, збагнувши, що не втечуть, зімкнулися в каре і сто мушкетів спрямували в груди пана Рендзянa. Гуркіт струсив повітрям, хмара диму вкрила стіни каре, а коли розсіялася, пан орендар перед стіною здибив коня так, що передні копита зависли на якусь мить над головами рейтарів, і навалився, як грім, на захисників.

      Лавина вершників хлинула за ним.

      Як і тоді, коли вовки валять коня, він ще живе і лежачи на хребті захищається відчайдушно копитами, а хижаки вкривають його цілком і обдирають із нього живі шматки м’яса, так і ті підводи та піхотинці неслися масою коней і вершників, і все заклубочилося. Лише страшні зойки виривалися з цього виру та долітали до вух шведів, котрі стояли на тому березі.

      А тим часом ближче берега дорізали залишки рейтарів Канненберґа. Уся шведська армія вивалилася натовпом, як одна людина, на високий берег Сяну. Піхота, кавалерія, артилерія перемішалися між собою. І дивилися всі, наче в давньому римському цирку на видовище, лише споглядали, зціпивши зуби, з розпачем у грудях, нажахані, побиваючись від безпомічності. Часом із грудей цих мимовільних глядачів виривався страшний зойк. Часом лунав загальний плач, і знову западала тиша і чути було лише тяжке дихання осатанілих жовнірів. Бо ця тисяча людей, котрих вивів Канненберґ, була окрасою та гордістю всієї шведської армії. Це були самі ветерани, вкриті славою в бозна-яких землях і в бозна-скількох битвах! А тепер вони бігли, як напуджена отара овець по обширу протилежної оболоні, гинучи, як барани під ножем різника. Це вже не була битва, а лише бійня. Страшні польські вершники носилися, як завірюха, по бойовиську, верещали на різні голоси і переслідували рейтарів. Часом за одним мчало кілька або й кільканадцятеро, часом один за одним. Інколи наздогнаний швед схилявся в сідлі, щоб удар ворогові полегшити, інколи приймав битву, але все одно гинув, бо холодною зброєю шведські жовніри не могли мірятися з вишколеною у різних битвах польською шляхтою.

      Але найбільше лютував серед поляків низькорослий лицар, котрий сидів на своєму буланому коні, що кружляв як сокіл. Зауважило його врешті-решт усе військо, бо за ким він погнався, кого перестрів, гинув хтозна-як і хтозна-коли, такими малими, такими незначними рухами меча скидав він найкремезніших рейтарів на землю. Аж тут спостеріг він самого Канненберґa, котрого кільканадцятеро товаришів переслідували. Пан Міхал гукнув до них, наказом погоню зупинив і сам на полковника вдарив.

      Шведи з іншого берега затамували подих у грудях. Сам король, до берега підсунувшись, споглядав із тривогою і надією в серці, бо Канненберґ як великий воїн і королівський родич, із дитинства був тренований до фехтувальних вивертів італійськими майстрами, у володінні холодною зброєю не мав собі рівних у шведській армії. Тому очі тепер на нього всі звернули і ледве сміли дихнути, не те що рота розтулити. Полковник, побачивши, що масова погоня відстала, і жадаючи після поразки війська хоча б славу свою на очах