Потоп. Том III. Генрик Сенкевич

віє,

      Куди ж бідний я подіюсь

      До рана?»

      – Хороший знак! Веселими повертаються! – озвався пан Поляновський.

      Тим часом прибульці, побачивши каштеляна, позістрибували з кульбак, доручили коней пахолкoвi і жваво подалися на ґанок. Раптом пан Заглобa підкинув шапку вгору і, наслідуючи голос маршалка так влучно, що хто б його не бачив, міг би й помилитися, загукав:

      – Хай живе пан Чарнецький, наш вождь! Каштелян спохмурнів і похапцем спитав:

      – Є лист для мене?

      – Немає, – відповів пан Заглобa, – але є щось краще. Маршалок із усім військом добровільно переходить під команду вашої гідності!

      Пан Чарнецький пронизав його поглядом, відтак звернувся до пана Скшетуськогo, немовби хотів йому сказати: «Кажіть ви, бо той п’яний, як чіп!» Пан Заглобa справді був трохи напідпитку, але пан Скшетуський підтвердив його слова, тож здивування відбилося на обличчі каштеляна.

      – Ходімо зі мною! – звелів він прибульцям. – Пане Поляновський, пане Володийовський, вас прошу також!

      І всі зайшли до світлиці. Не встигли вони присісти, як пан Чарнецький поцікавився:

      – Як він відреагував на мій лист?

      – Ніяк, – відповів Заглобa. – А чому, це наприкінці моєї оповіді з’ясується, а тепер я incipiam8.

      Тут він узявся розповідати, як усе відбулося, як маршалка до рішення, такого сприятливого, схилив. Пан Чарнецький глипав на нього здивовано щораз більше, пан Поляновський за голову хапався, а пан Міхал вусами ворушив.

      – І чому я вас не знав раніше, як мені Бог милий? – не втримався каштелян. – Я власним вухам не вірю!

      – Мене здавна Уліссом називають! – скромно зронив пан Заглобa.

      – А де мій лист?

      – Ось він!

      – Вже вам мушу подарувати, що його не віддали. Бо це пройдисвіт, підкований на чотири ноги! Підканцлерові у вас навчитися б, як перемови провадити! Господи, та якби я був королем, то до Царгорода вас би послав.

      – Тоді б тут сто тисяч турків стояло! – підтримав пан Міхал.

      А пан Заглобa всміхнувся:

      – Двісті, а не сто, щоб я так здоровий був!

      – І нічого пан маршалок не помітив? – спитав знову Чарнецький.

      – Він? Ковтав усе, що я йому до рота вкладав, як годований гусак галушки, лише йому слина текла й очі пеленою затягнуло. Я думав, що вибухне на радощах, як шведська граната. Цього чоловіка навіть до пекла лестощами можна завести.

      – Тільки б це на шведах відбилося, тільки б відбилося, а маю надію, що так і буде! – зрадів пан Чарнецький. – А ви вмієте викручуватися, як лисиця, але вже з пана маршалка так не насміхайтеся, бо інший і цього не зробив би. Багато від нього залежить. Адже аж до самого Сандомирa ми підемо маєтками Любомирських і маршалок одним словом може всю околицю підняти, селянству наказати переправи руйнувати, мости палити, а харчі по лісах ховати. Будете мати заслугу, яку я до смерті вам не забуду, але і панові маршалкові мушу дякувати, бо вважаю, що не з одного марнославства так вчинив.

      Тут він у долоні ляснув і гукнув пахолкові:

      – Коня

8

Incipiam (лат.) – почну.