Потоп. Том III. Генрик Сенкевич

жовнірами дамо собі раду.

      – Але можемо натрапити і на регулярне військо. А в нас немає гармат, а гармати проти них – головне.

      – Тоді відступимо і королеві про ворога повідомимо. А тих, хто захоче нам відступ відрізати, розіб’ємо.

      – Ночі я боюся! – задумався Свено.

      – Будемо дотримуватися обачності. Харчів для людей і коней маємо на два дні, тому немає потреби квапитися.

      Так що коли вони знову занурилися в густий ліс за Великими Очами, то пересувалися набагато обережніше. П’ятдесят коней пішло вперед. Вершники їхали з мушкетами напоготові, сперши приклади на стегна, й озиралися уважно на всі боки. Досліджували чагарники, хащі, часто зупинялися, прислухалися, часом з’їжджали з дороги набік, аби дослідити прибережний бір, але ні на дорозі, ні на узбіччях не було нікого.

      Лише годиною пізніше, минувши закрут, доволі крутий, двоє рейтарів, котрі їхали попереду, побачили за чотириста кроків перед собою вершника на коні.

      День був погожий і сонце світило ясно, тому того вершника було видно, як на долоні. Це був невисокий жовнір, одягнений дуже пристойно і по-чужоземному. Він здавався особливо малим, бо сидів на рослому буланому бахматі, відразу видно, що породистому.

      Вершник їхав собі повільно, немовби не бачив, що військо за ним валить. Весняні повені прорили в дорозі глибокі канави, в яких шуміла мутна вода. Тому вершник зупиняв перед ровами коня, а той перескакував їх із пружністю оленя і знову йшов підтюпцем, мотаючи головою і фиркаючи час від часу бадьоро.

      Двоє рейтарів притримали коней і стали оглядатися за вахмістром. Той якраз під’їхав, зиркнув і промовив:

      – Це якийсь гончак із польської псарні.

      – Я гукну по нього! – запропонував рейтар.

      – Помовчи. Може їх тут бути більше. Давай до полковника!

      Тим часом під’їхала решта авангарду, всі зупинилися; низькорослий лицар і собі притримав коня і розвернув його до шведів, немовби їм хотів дорогу заступити.

      Якийсь час вони дивилися на нього, а він на них.

      – Є й другий! Другий! Третій! Четвертий, ціла ватага! – враз загукали у шведських лавах.

      Аж тут з обох боків дороги висипали вершники, спочатку поодинці, потім по двоє, по троє. Всі зупинялися біля того, котрий з’явився першим.

      Тут і друга шведська варта зі Свенo, а відтак і весь загін із Канненберґом підійшли до форпосту. Канненберґ і Свено виїхали зараз же наперед.

      – Я впізнаю цих людей! – зауважив, ледве глянувши, Свено. – Ця хоругва першою вдарила на графа Вальдемарa під Големб’єм, це люди пана Чарнецькогo. Він і сам мусить тут бути!

      Ці слова справили враження, у лавах запанувала глибока тиша, лише коні дзеленчали мундштуками.

      – Десь має бути якась засідка, – зауважив Свено. – Замало їх, аби нам протистояти, але в лісі мають ховатися й інші.

      Тут він звернувся до Канненберґa:

      – Ваша гідносте, повертаймося!

      – Добре, пане, радите, – насупився полковник. – То варто взагалі було виїжджати, якщо, побачивши кількадесят обідранців,