Потоп. Том III. Генрик Сенкевич

запанувала тиша. Всі очі втупилися в старосту.

      Той же засовався, як зазвичай, на своєму позолоченому кріслі, губи надимав і строгий вигляд демонстрував. Врешті-решт, розставивши широко лікті, долоні поклав на коліна і, скидаючи головою, як норовистий кінь, промовив:

      – Ось що я вам скажу! Дуже вдячний його шведській величності за його високу думку, яку має про мої розум і почуття до батьківщини. Немає нічого для мене також милішого, ніж дружба такого ось магната. Але гадаю, що наші стосунки могли б такими ж залишатися, якби його королівська величність у Стокгольмі сиділа, а я в Замостю. Що скажете? Бо Стокгольм – його величності, а Замостя – моє! Що стосується почуттів до Речі Посполитої, то на мою думку, не тоді буде їй краще, коли шведи її землю топтатимуть, а коли з неї заберуться. Ось така-от рація! Не сумніваюся, що Замостя могло б його величності у вікторії над Яном-Казимиром допомогти, тому хочу сказати, щоб і ваша гідність знала, що я не шведському королеві, в саме Янoвi-Казимиру присягав, тому успіхів йому бажаю, а Замостя не віддам! Ось так!

      – Оце дипломатія! – гмикнув пан Заглобa.

      У залі почувся радісний гомін, але пан староста ляснув руками по колінах і розмови припинив.

      Форґель сторопів і стояв, наче в рот води набрав, після чого став висувати нові аргументи. Він наполягав, трохи погрожував, благав, лестив. Як патока, пливла з рота його латина, аж краплі поту зросили його чоло, але все надаремно, бо після всіх своїх найкращих аргументів, таких переконливих, що мури зруйнувати могли б, чув завжди одну відповідь:

      – А я все одно Замостя не віддам, ось так!

      Аудієнція затягнулася понад міру, наприкінці й зовсім стала надто обтяжливою для Форґеля, бо веселощі помалу охоплювали присутніх. Щораз частіше падало якесь словечко, якесь глузування то з вуст пана Заглоби, то з інших, після чого приглушені смішки озивалися в залі. Зрозумів нарешті Форґель, що доведеться вдатися до крайніх засобів, тому розгорнув пергамент із печатками, який тримав у руці і на який ніхто досі не звертав уваги, виструнчився та проголосив урочистим, чітким голосом:

      – За відкривання воріт фортеці його королівська величність (далі знову йшов довгий перелік титулів) жертвує вашій світлості Люблінське воєводство у спадкове володіння!

      Здивувалися всі, почувши це, здивувався на мить і сам пан староста. Своєю чергою, Форґель став окидати переможним поглядом усе навколо, аж тут поміж глухої тиші озвався польською до старости пан Заглобa, котрий стояв тут же за ним:

      – Подаруйте, ваша гідносте, шведському королеві навзаєм Нідерланди.

      Пан староста не міркував довго, ударив руками об поли і випалив на всю залу латиною:

      – А я жертвую його королівській величності Нідерланди! Тут зала вибухнула одним гомеричним реготом. Тряслися животи і пояси на животах. Одні аплодували, інші вихитувалися, наче п’янi, ще інші спиралися на сусідів, і сміх не припинявся. Форґель зблід, брови насупив загрозливо, але чекав